Значення та наслідки міжнародно-правової кваліфікації збройного конфлікту на Сході України

Питання кваліфікації збройного конфлікту на Донбасі викликає гостру дискусію серед фахівців у галузі міжнародного права. І в той час, коли наводять аргументи на користь кваліфікації того чи іншого виду збройного конфлікту, значення власне кваліфікації відходить на другий план. Доречно було би почати розгляд міжнародно-правової кваліфікації збройного конфлікту на сході України з теоретичного аналізу (що таке кваліфікація?) та її практичного значення.

Термін «кваліфікація» має латинське походження: «qualis» – якість, «facio» – робити, означає «визначити якість, надати оцінку». Варто зауважити, що даний термін є багатозначним у широкому розумінні цього слова (рівень фахової підготовки, характеристика предмету), а з юридичної точки зору означає віднесення вчинків людей до певних правових категорій[i].

Кваліфікація є загальнотеоретичним питанням і досліджується, відповідно, загальною теорією права. Що ж стосується галузевого рівня, то найбільш детально даний термін розроблений у кримінальному праві.   

У кримінальному праві поняття «кваліфікація злочину» займає ключову позицію. Це процес встановлення відповідності між фактичними ознаками та ознаками злочину нормативно-правової норми, котра передбачає відповідальність за скоєне. При цьому варто зазначити, що до уваги беруться не всі ознаки, а лише ті, які є юридично вагомими. В Україні законодавчо цей термін так і не було закріплено, однак досить детально та послідовно дослідженням проблем кваліфікації займається наука кримінального права. Окремо існує також теорія кваліфікації злочинів, основним завданням якої є розробка рекомендацій щодо нормотворчої та правозастосовної діяльності.

Зауважимо, що кваліфікація полягає не лише в юридичній оцінці окремого діяння, а поширюється і на предмет, потерпілого та наслідки такого діяння.

Деякі науковці навіть виділяють стадії кваліфікації, до яких відносять: аналіз фактичних обставин справи, вибір норми, яка має бути застосована, визначення меж дії обраної норми, здійснення тлумачення та прийняття судового рішення[ii].

Із практичної точки зору, правильна кваліфікація злочинів є необхідною умовою боротьби зі злочинністю, забезпечення законності та верховенства права. У свою чергу, неправильна кваліфікація призводить до порушень прав та інтересів держави та окремих осіб, перешкоджає здійсненню справедливого правосуддя, викликає недовіру до правоохоронних органів та державного механізму в цілому. Умовно, при помилковій кваліфікації невинна людина може бути притягнута до відповідальності, а винна – звільнена.

Термін «кваліфікація» зустрічається і в міжнародному приватному праві. У даному контексті під цим поняттям слід розуміти процес вивчення суб’єктом правозастосування обставин справи та встановлення правової природи відносин з метою вибору відповідної норми, яка вирішить справу. Особливо актуальною кваліфікація є для міжнародного приватного права в цілому та тлумачення колізійної норми зокрема. У такому випадку кваліфікація стосується формулювання двох складових елементів колізійної норми (об’єму та прив’язки), а також призводить до виникнення так званого «конфлікту кваліфікацій». Проблема кваліфікації у міжнародному приватному праві пов’язана з тим, що юридичні терміни у різних країнах мають різний зміст, а, отже, і тлумачення. Колізійна норма відсилає до певної системи правовідносин іноземної держави, і національний суд повинен застосувати це право саме так, як би це зробив іноземний суд. Особливо яскравими прикладами конфлікту кваліфікацій є норми щодо правоздатності, поділу речей на рухомі та нерухомі, позовної давності.

У доктрині запропоновано декілька шляхів подолання конфлікту кваліфікацій, серед яких особливого поширення та закріплення на національних рівнях набув спосіб кваліфікації за законом суду (lege fori). При здійсненні кваліфікації колізійних норм міжнародних договорів слід дотримуватися вихідних положень міжнародних договорів та загальних принципів міжнародного права.

Узагальнюючи викладене вище, можна зробити висновок, що у міжнародному приватному праві кваліфікація розглядається як елемент тлумачення колізійної норми, а також як правова оцінка фактичних обставин справи. Від правильної кваліфікації залежить можливість застосування тих чи інших норм іноземної держави і винесення відповідного рішення, не порушуючи законних інтересів сторін[iii].

Варто також згадати, що кваліфікація поділяється на офіційну, яка здійснюється уповноваженими органами, та неофіційну, здійснену науковцями, яка не має обов’язкового характеру, але може бути врахована суб’єктами офіційної кваліфікації. На національному рівні з суб’єктами кваліфікації все зрозуміло.

Що ж стосується міжнародного рівня, то тут, очевидно, таким суб’єктом виступає зокрема Міжнародний Суд ООН, рішення якого відповідно до пункту «d» ст. 38 Статуту МС ООН є джерелами міжнародного права. У практиці даного Суду вже є рішення по справі «Нікарагуа проти США», у якому було доведено факт непрямої агресії та встановлено, що США несуть відповідальність за «планування, керівництво та підтримку» бойовиків «контрас». Саме на цьому рішенні може ґрунтуватися міжнародно-правова оцінка дій Росії на Донбасі.  

Міжнародний комітет Червоного Хреста, хоч і має великий авторитет у світі, однак не має повноважень надавати правову кваліфікацію збройним конфліктам. Саме тому надана 23 липня 2014 року оцінка ситуації на Сході України як неміжнародного конфлікту носить формальний характер. Дана заява була зроблена виключно з метою розпочати свою місію на тій території. Більшість неурядових організацій взагалі відмовляються надавати будь-яку оцінку збройного конфлікту на Донбасі, мотивуючи це своєю неупередженістю та незалежністю.

На нашу думку, використання кваліфікації збройного конфлікту на Донбасі лише з метою встановлення застосування тих чи інших норм міжнародного гуманітарного права є занадто вузьким. У боротьбі за «правильну» кваліфікацію в рамках виключно цієї галузі права ми можемо виграти цю невелику битву, але програти всю війну. Кваліфікація цього збройного конфлікту вимагає комплексного підходу та застосування всіх можливих засобів як вищевказаного міжнародного гуманітарного права, так і загального міжнародного права з доведенням того факту, що між Україною та РФ – агресивна війна Російської Федерації проти України, що ведеться на території України!  

 

              

         

 

---

[i] Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник (Ю. В. Александров, О. О. Дудоров, В. А. Клименко та ін.) / За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – С. 15.

[ii] Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений. – М., “Юридическая литература”, 1972. – С. 17; Навроцький В. О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. – К.: Атіка, 1999. – С. 72.

[iii] Міжнародне приватне право. Загальна частина : підручник / ред.: А. С. Довгерт, В. І. Кисіль. – К. : Алерта, 2012. – 376 с.

ЩОДО УКРАїНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ В’ЯЗНІВ У РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ

ПЛАН

АНАЛІТИЧНОЇ ДОВІДКИ ЩОДО ПОЛІТИЧНИХ В’ЯЗНІВ У РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ

1.    Правова кваліфікація дій РФ щодо затримання та судових процесів над українськими громадянами з політичних мотивів

1.1.       Порушення норм МППГП та ЄКПЛ щодо права на справедливий суд

1.1.1.  Поняття політичних в’язнів та його застосування до українських громадян, затриманих і засуджених РФ

1.1.2.  Порушення принципу недискримінації (дискримінація за національною ознакою та на основі політичних поглядів)

1.1.3.  Порушення принципу пропорційності (призначення покарання, явно непропорційного інкримінованому порушенню)

1.2.       Порушення норм міжнародного гуманітарного права

1.2.1.  Окупація АР Крим як підстава застосування норм Женевських конвенцій на всій території держави-окупанта та окупованої держави

1.2.2.  Порушення норм Женевської конвенції про поводження з військовополоненими (ст. ст. 84, 99, 102, 103)

1.2.3.  Порушення норм Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (ст. ст. 4, 64, 67, 68, 70)

2.    Правові та політичні засоби вирішення проблеми політичних в’язнів

2.1.       Доступність та ефективність правових засобів впливу на РФ

2.1.1.  Міждержавна скарга в ЄСПЛ: тривалість процесу, висока ймовірність невиконання рішення

2.1.2.  Проблема притягнення до відповідальності за порушення Женевських конвенцій: невизнання порушником існування МЗК, недоступність інституційних механізмів притягнення до відповідальності

2.2.       Політичний тиск як єдиний наразі доступний засіб впливу на status quo

2.2.1.  Здійснення впливу через міжнародні організації, тиск на РФ через треті держави (приклад – діяльність США із визволення своїх громадян в Ірані за відсутності дипломатичних відносин)

2.2.2.  «Обмін полоненими» - прямий тиск з метою видачі українських громадян в обмін на затриманих російських військових (приклад – участь Франції в обміні полонених з метою визволення свого громадянина, незаконно затриманого расистськими режимом у ПАР)

Висновки

1. Правова кваліфікація дій РФ щодо затримання та судових процесів над українськими громадянами з політичних мотивів

2.3.       Порушення норм МППГП та ЄКПЛ щодо права на справедливий суд

2.3.1.  Поняття політичних в’язнів та його застосування до українських громадян, затриманих і засуджених РФ

         Розгляд даного питання варто почати з теоретичних аспектів та правого закріплення поняття «політичний в’язень». Останнім часом цей термін усе частіше використовується міжнародними організаціями, посадовими особами, ЗМІ, проте, не завжди коректно. Недостатня поінформованість призводить до проблем із визначенням, чи є дана особа політичним в’язнем, а держави, у свою чергу, уникають відповідальності за політичні переслідування.

Міжнародна правозахисна організація Міжнародна Амністія (Amnesty International) уже понад півстоліття використовує у своїй практиці такі поняття як «політичний в’язень» та «в’язень сумління». Зазначені терміни дещо схожі, але їх слід розрізняти.

В’язень сумління – це людина, яка позбавлена волі за те, що мирно висловлювала свої політичні, релігійні чи наукові погляди. Цей термін  був введений на початку 1960-х років засновником організації Міжнародна Амністія Пітером Бененсоном, юристом та правозахисником із Великобританії. На його думку, «в’язень сумління (prisoner of conscience) – це людина, яка позбавлена волі шляхом ув’язнення або іншим способом через її політичні, релігійні або інші переконання, а також через етнічне походження, стать, расу, мову, національне чи соціальне походження, майновий статус, родинні відносини, сексуальну орієнтацію та інші характеристики особистості»[1]. Варто зазначити, однак, що в’язнями сумління не можуть бути люди, які пропагують насильство, ворожнечу чи вдаються до них.

         Міжнародна Амністія розробила список критеріїв, за якими позбавлена волі людина кваліфікуються як в’язень сумління. До найбільш поширених належить політична діяльність, критика владних структур, написання газетних статей про факти порушення прав людини, участь у роботі громадських організацій, страйках та демонстраціях, боротьбі за незалежність, приналежність до релігійних, сексуальних меншин. Юристи організації переконані, що всі в’язні сумління потрапляють за грати виключно через свої переконання, а не скоєні злочини, і мають бути негайно звільнені. Рішення про надання статусу в’язня сумління приймається Міжнародним секретаріатом після ретельної перевірки всіх фактів.

         У справах політичних в’язнів теж присутній політичний елемент, однак такими засудженими можуть стати і ті особи, які вдавалися до насильницьких дій (скоїли злочини), закликали до насильства чи ворожнечі. Однак, усі ці звинувачення або їх частина мають бути визнані помилковими. Найчастіше провадження у справах політичних в’язнів здійснюються з порушенням права на справедливий суд. Зустрічаються випадки, коли їх роками тримають під вартою без рішення суду. Міжнародна Амністія вимагає, щоб такі справи розглядалися у розумний строк і з дотриманням усіх гарантій справедливого суду.

         Як уже зазначалося вище, поняття політичних в’язнів та в’язнів сумління слід розрізняти. Глава московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва переконана, що «сьогодні не всіх, кого переслідують за політичними мотивами, можна назвати в’язнями сумління». Людмила Михайлівна наводить приклад Олега Сенцова, який дійсно є в’язнем сумління, адже він відстоював свої погляди та переконання без насильства. Однак, Надію Савченко за родом її занять не можна відносити до такої категорії осіб. Вона ніякого злочину не скоїла, вона діяла так, як повинна була діяти льотчиця під час війни. Її можна захопити в полон, і вона була військовополоненою. Але ж між нашими країнами немає війни, як вони можуть захопити її в полон? Ось вони її з політичних міркувань позбавили волі». Таким чином, Надія Савченко є політичним в’язнем [2].        

         Особливу увагу питанню політичних в’язнів приділяють також Європейський суд з прав людини, Робоча група ООН зі свавільних затримань та Рада Європи. У 2001 році, під час вступу до цієї організації Вірменії та Азербайджану,  незалежними експертами Генерального секретаря, які розглядали справи політичних в’язнів у цих країнах, було надано визначення поняттю «політичний в’язень». Ґрунтуючись на подіях громадянської війни в Намібії 1989 року, експерти також сформулювали критерії, за якими особа визнається політичним в’язнем.

Вищевказані критерії були закріплені у Пункті 3 Резолюції ПАРЄ №1900 від 2012 року «Визначення поняття «політичні в’язні»: «Особа, позбавлена його або її особистої свободи, може бути визнана «політичним в’язнем»:

a. якщо затримання було проведено з порушенням фундаментальних гарантій, встановлених в Європейській Конвенції з прав людини і її Протоколах (ЄКПЛ), зокрема свободи думки, совісті і релігії, свободи слова та інформації, права на збори та об’єднання;

b. якщо затримання було здійснене виключно з політичних мотивів, а не у зв’язку із будь-яким правопорушенням;

c. якщо, з політичних мотивів, тривалість затримання або його умови, очевидно, не відповідають мірі правопорушення, в якому особа обвинувачується або підозрюється;

d. якщо з політичних мотивів, він або вона затримані в дискримінаційній формі в порівнянні з іншими особами (вибірково); або

e. якщо затримання є результатом дій, які були явно несправедливими, і це видається пов’язаним із політичними мотивами влади» [3].  

Слід зазначити, що ключовим елементом у даному випадку є «позбавлення волі», тобто неможливість змінити своє місце перебування за  власним бажанням. При цьому неважливо, чи знаходиться особа на приватному об’єкті, чи в державній установі, чи затримана вона за формальним рішенням, чи без нього.  

Парламентська асамблея, у свою чергу, закликає всі відповідні органи держав-членів Ради Європи звільнити осіб, які підпадають під ці критерії або ж повторно розглянути справи таких ув’язнених.

Важливим є зауваження юристів Харківської правозахисної групи, вони наголошують, що навіть за наявності вищевказаних критеріїв політичним в’язнем не може бути «особа, яка:

a) вчинила насильницьке правопорушення проти особи за винятком випадків необхідної оборони або крайньої необхідності;

b) вчинила злочин проти особи чи майна на ґрунті ненависті або закликала до насильницьких дій за національною, етнічною, расовою, релігійною чи іншими ознаками» [4].

За останні роки кількість кримінальних та адміністративних переслідувань із політичних мотивів на теренах колишнього Радянського Союзу значно зросла. Особливо відчутним для нашої країни це питання стало після розгону мирної акції у ніч із 29 на 30 листопада 2013 року, Революції Гідності, тимчасової окупації Криму та окремих районів Луганської та Донецької областей. У зв’язку з цими подіями було створено Євромайдан SOS – саморганізовану групу правозахисників, громадських активістів, журналістів та адвокатів, які спочатку займалися збором інформації про зниклих, побитих, затриманих чи переслідуваних людей після подій на Майдані, а тепер і захистом переслідуваних, зниклих людей у тимчасово окупованому Криму та в Луганській і Донецькій областях [5].

Євромайдан SOS розпочав свій проект під назвою «Let my people go», головною метою якого є поширення інформації в Україні та за кордоном про людей, яких незаконно позбавили волі в Росії. Активно долучився до цього проекту і Юрій Яценко, студент зі Львова, якого тримали ув’язненим у Росії один рік, інкримінуючи «зберігання вибухових речовин». Сам Юрій Яценко твердо переконаний, що його звільнення відбулося лише завдяки широкому розголосу [6]. На даний момент проект «Let my people go» безпосередньо опікується справами 13 ув’язнених на території Росії та 8 ув’язнених у тимчасово окупованому Криму.

Міністерство закордонних справ України назвало політичними в’язнями 11 громадян України, щодо яких уже винесене рішення судами у Росії або які ще перебувають у слідчих ізоляторах. Однак, правозахисники переконані, що ні державні органи, ні правозахисні організації не володіють повною інформацією щодо того, скільки насправді українців позбавлені волі на території Російської Федерації.

Важливою подією стало зібрання представників українського та російського громадянського суспільства 25 січня 2016 року під час сесії Парламентської асамблеї Ради Європи. Ця зустріч відбулася в рамках заходу Київського діалогу та Фонду «Відкритий діалог» по українсько-російських відносинах з метою обговорення ситуації з українськими політичними в’язнями в Росії та реалізації Мінських угод. Фундація «Відкритий діалог» та Євромайдан SOS презентували спільний звіт на тему «28 заручників Кремля», у якому надають детальні докази незаконності затримання українських громадян у Російській Федерації та в тимчасово окупованому Криму [7].

Це перша спроба проаналізувати та об’єднати в одному документі справи всіх українців, ув’язнених Росією з виключно політичних мотивів, також аналізується справа естонця Естона Кохвера. У документі йдеться про наступні кейси: Надії Савченко, Станіслава Клиха, Миколи Карпюка, Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Геннадія Афанасьєва, Олександра Чирнія, Олександра Костенка, Хайсера Джемілєва, Юрія Ільченка, Ескендера Кантемірова, Ескендера Емірвалієва, Талята Юнусова, Ахтема Чийгоза, Алі Асанова, Мустафи Дегерменджи, Ескендера Небієва, Руслана Зейтулаєва, Нурі Прімова, Рустема Ваітова, Ферата Сайфулаєва, Сергія Литвинова, Богдана Яричевського, Юрія Яценка, Валентина Вигівського, Юрія Солошенка, Віктора Шура та Естона Кохвера [8].

Під час аналізу цих справ було встановлено, що обвинувачення у них є сфальсифікованими або ж принаймні неспівмірними із здійсненими правопорушеннями. Українські політичні в’язні були затримані Росією задля використання цих справ у своїй пропаганді.  Також ці справи об’єднують ознаки порушень прав людини. У переважній частині справ – це право на справедливий суд, право на свободу від тортур, право на ефективний правовий захист. Також є підстави вважати, що відповідними російськими органами було порушено норми дізнання та слідства.

2.3.2.  Порушення принципу недискримінації (дискримінація за національною ознакою та на основі політичних поглядів)

У ст. 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року чітко закріплена заборона дискримінації: «Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».

Положення про загальну заборону дискримінації містяться також і в ст. 1 Протоколу 12 Конвенції: «1. Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою. 2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1» [9].

Ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права закріплює заборону дискримінації та рівність перед законом. Ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року закріплює рівність перед судом, презумпцію невинності, заборону повторного засудження, право на перегляд засудження та інші процесуальні права. У п. 1 вищевказаної статті зокрема йдеться про те, що «Усі особи є рівними перед судами і трибуналами. Кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред’явленого йому, або при визначенні його права та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону». Особливо важливим елементом є закріплені у п. 3 даної статті гарантії: «Кожен має право при розгляді будь-якого пред’явленого йому кримінального  обвинувачення як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої рівності:

     а) бути  терміново  і  докладно  повідомленим мовою, яку  він розуміє, про характер і підставу пред’явленого йому обвинувачення;

     b) мати  достатній  час  і  можливості  для  підготовки свого захисту і спілкуватися з обраним самим ним захисником;

     с) бути судженим без невиправданої затримки;

     d) бути судженим в його присутності і захищати себе  особисто або  за посередництвом  обраного  ним захисника;  якщо він не має  захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому  захисника   в  будь-якому  разі,  коли  інтереси  правосуддя  того  вимагають,  безплатно  для нього в усякому такому випадку,  коли у нього немає достатньо коштів для оплати цього захисника;

     е) допитувати свідків,  які дають проти нього показання,  або  мати право на те,  щоб цих свідків було допитано,  і мати право на  виклик і допит його свідків на тих самих умовах,  які існують  для свідків, що дають показання проти нього;

     f) користуватися безплатною допомогою перекладача,  якщо  він не  розуміє  мови,  використовуваної в суді,  або не говорить цією мовою;

     g) не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним» [10].

            Права обвинувачених у вчиненні кримінальних правопорушень також закріплені п.3 ст. 6 «Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 року.

            Особливо показовою з недотримання переважної більшості цих вимог є справа Надії Савченко, колишньої військової льотчиці, Народного депутата України, делегата Парламентської Асамблеї Ради Європи від України. За офіційною інформацією, наданою МЗС, Надія Савченко була викрадена бойовиками самопроголошеної ЛНР неподалік міста щастя та 17 червня 2014 року. Їй інкримінують звинувачення у пособництві вбивству двох або більше осіб. Росія наполягає на тому, що Надія Савченко була затримана на території Російської Федерації. Тому 24 квітня 2015 року їй інкримінували ще одне звинувачення – «незаконний перетин кордону». За звинуваченнями їй загрожує 25 років ув’язнення [11]. Рішення суду очікується на початку цього року.

            Протягом семи діб Надію Савченко утримували в одному з готелів Воронежа. Таким чином вона була позбавлена волі без рішення суду. Допити спочатку проводилися без присутності адвоката. Слідчий Комітет РФ відмовив у розгляді показів свідків, які були допитані на території України. Суд не надає можливості допитати всіх свідків Надії Савченко на тих самих умовах, які існують для свідків, що дають показання проти неї. Свідки обвинувачення надають ідентичні свічення, що говорить про попередню змову та неправдивість свідчень. У ході судового процесу більшість клопотань обвинувачення були задоволені, а клопотання Надії Савченко та її захисту – відхилені. Також 01 лютого 2016 року суд відхилив залучення матеріалів, які привезли з собою свідки, громадяни України, на тій підставі, що вони написані українською мовою [12]. 

            29 квітня 2015 року Європейський парламент прийняв спеціальну резолюцію по справі Надії Савченко, у якій йдеться про те, що Росія, відповідно до міжнародних зобов’язань, повинна поважати імунітет Савченко як делегата від України в ПАРЄ та негайно звільнити її [13]. Росія відмовилась звільняти Надію Савченко, мотивуючи це тим, що Савченко скоїла злочин ще до отримання дипломатичного імунітету.        

Справа Надії Савченко є найбільш відомим випадком переслідування українців у Росії на основі політичних поглядів, проте не єдиною.

02 липня 2015 року в Севастополі за підозрою в екстремізмі був затриманий Юрій Ільченко, викладач іноземних мов. Його звинуватили в тому, що він на своєму веб-сайті різко висловився проти російської окупації Криму та війни, яку Кремль веде на Донбасі. Із 03 липня 2015 року Ільченко знаходиться від арештом в Сімферопольському слідчому ізоляторі. Йому інкримінують публічні заклики до екстремізму.

26 лютого 2014 року біля будівлі Верховної Ради Автономної Республіки відбувся мітинг проукраїнських активістів за єдність України. Одночасно у тому ж місці проходив мітинг на підтримку приєднання Криму до Росії. Між учасниками цих мітингів сталася бійка, а по факту цих подій було відкрито декілька кримінальних проваджень. Були затримані, а потім відпущені на поруки Ескендер Кантемиров, Ескендер Ємирвалієв і Талят Юнусов. Зауважимо, що мітинг 26 лютого 2014 року відбувався до «офіційної анексії Криму».            

Майже через рік, на початку 2015 року, «за участь у масових заворушеннях» були заарештовані та залишаються під вартою троє кримських татар. Алі Асанов та Мустафа Дегерменджи підтверджують той факт, що були учасниками мітингу на підтримку єдності України, однак не брали участі у масових заворушеннях. Ахтем Чийгоз, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, був затриманий 29 січня 2015 року, брав участь лише у мирній акції, однак йому інкримінують організацію масових заворушень.

12 жовтня 2015 року Ескендер Набієв, який працював оператором кримськотатарського телеканалу ATR, був засуджений до 2,5 років позбавлення волі умовно з випробувальним терміном 2 роки також за участь у масових заворушеннях 26 лютого 2014 року.

Варто зазначити, що кримінальні справи було порушено лише проти учасників проукраїнського мітингу.

2.3.3.  Порушення принципу пропорційності (призначення покарання, явно непропорційного інкримінованому порушенню)

Як уже зазначалося вище, право на справедливий суд закріплено у ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».

Суд зокрема надає роз’яснення, що у рішеннях судів та інших органів із вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких ґрунтується дане рішення. Саме ухвалення обґрунтованого рішення демонструє сторонам, що вони були почуті. Крім того, таке рішення надає можливість оскаржити його та отримати перегляд. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може бути забезпеченим публічний контроль за здійсненням правосуддя [14].

Принцип пропорційності в практиці Європейського суду з прав людини пов'язаний у першу чергу з проблемою правомірності застосування обмежень прав людини. Тобто Судом визначаються критерії припустимого втручання держави при реалізації кожного з прав людини, які мають загальне значення. У таких випадках Суд встановлює, чи передбачене законом дане обмеження, чи має воно на меті досягнення легітимних цілей, зазначених у Конвенції, чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи є воно розмірним до тієї правової мети, яка досягалась [15]. За  принципом пропорційності не лише мета, а й засоби правового регулювання мають відповідати принципу правової визначеності.

Відповідно до положень ст. 414 Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року «невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м’якість або через суворість» [16]. У Постанові №7 Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» зазначається, що «особі, яка вчинила злочин, повинно бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і для попередження нових злочинів». Саме через винесення співмірних рішень реалізуються принципи законності, справедливості та обґрунтованості [17].

У багатьох справах українських політичних в’язнів у Російській Федерації суд не дотримувався принципу пропорційності. Досить показовою  даному аспекті є справа так званих «терористів групи Сенцова». У травні 2014 року в Криму були затримані четверо громадян України – Геннадій Афанасьєв (юрист), Олександр Кольченко (студент), Олег Сенцов (український кінорежисер, активіст Автомайдану) та Олексій Чирній (історик), які займали активну проукраїнську позицію та виступали проти окупації півострова Росією. Їх звинуватили у злочинах, пов’язаних із «тероризмом». Афанасьєв, Чирній та Кольченко справді брали участь у деяких підпалах, але характер і наслідки даних правопорушень можна кваліфікувати як хуліганство. Слідчі органи РФ умисно неправильно кваліфікували дані правопорушення, щоб провести показовий судовий процес проти проукраїнських активістів із Криму. За версією слідства Олег Сенцов давав наказ членам «терористичної групи» організовувати підпали задля дестабілізації ситуації на півострові.

23 травня 2014 затримані були перевезені в Москву для подальших «слідчих» дій. Геннадій Афанасьєв та Олексій Чирній після тортур зізнались у всіх інкримінованих злочинах і дали неправдиві свідчення проти Олега Сенцова та Олександра Кольченка. Чирнія та Афанасьєва засудили до 7 років ув’язнення в колонії суворого режиму.

Олег Сенцов та Олександр Кольченко не визнали своєї вини. Свідки державного обвинувачення були заангажованими, докази проти Олега Сенцова ґрунтувались лише на свідченнях Афанасьєва та Чирнія. Олег Сенцов був визнаний винним у створенні терористичної організації, здійсненні двох терористичних актів, незаконному обігу зброї. Олега Сенцова засудили до 20 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Олександр Кольченко був звинувачений в участі в терористичній організації та здійсненні терористичного акту. Засуджений до 10 років позбавлення свободи в колонії суворого режиму.

Сергія Литвинова, колгоспника, жителя села Комишного Станично-Луганського району, яке знаходиться за 5 км від кордону з Росією,  заарештували на наступний день після порушення Слідчим комітетом кримінальної справи про «геноцид» російськомовного населення на сході України. Його звинуватили у здійсненні десятків вбивств, зґвалтувань, які він здійснив за наказом керівництва українського батальйону «Дніпро-1» та особисто Ігоря Коломойського. Справа була сфабрикована, свідчення він давав під тортурами. 30 листопада 2015 року адвокат Литвинова отримав постанову про припинення кримінального провадження через «відсутність достатніх доказів». Однак, Литвинова все ще підозрюють у скоєнні розбою.

Сфабрикованими були також справи студентів Юрія Яценка та Богдана Яричевського, які зусиллями правозахисників та МЗС України вже повернулися додому.

Варто зазначити, що всі без виключення провадження у справах українських політичних в’язнів, затриманих Росією, здійснювалися і здійснюються з грубим порушенням багатьох положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 1950 року. Усі справи можна охарактеризувати такими ознаками: затриманим було відмовлено у наданні юридичного та дипломатичного захисту, справи засекречують, підозрюваних ізолюють від родини, застосовується фізичне та психологічне насилля, звинувачення переважно ґрунтуються на свідченнях сумнівних свідків, покарання не відповідають складу інкримінованих злочинів. Очевидно, що питання звільнення українських політичних в’язнів знаходиться не в юридичній, а політичній та дипломатичній площинах [18]. 

1.2. Порушення норм міжнародного гуманітарного права

1.2.1.Окупація АР Крим як підстава застосування норм Женевських конвенцій на всій території держави-окупанта та окупованої держави

Визначення окупації міститься у статті 42 Положення про закони і звичаї сухопутної війни, яке є додатком до ІV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р.[19], Стаття 42 визначає, що «територія визнається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Також відповідно до статті 42, заняття розповсюджується тільки на ті області, де ця влада встановлена і в стані проявляти свою діяльність.

На сьогодні немає консенсусу у визначенні вичерпного переліку ознак, за якими можна було б однозначно кваліфікувати певний випадок як окупацію. Виділяють такі ознаки окупації:

1.            Тимчасовість, непостійний статус. Окупація за своєю природою є тимчасовим станом і не передбачає переходу суверенітету або правового титулу на окуповану територію до держави-окупанта. Таким чином, окупація Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим і міста Севастополь з точки зору міжнародного права є тимчасовою і не означає, що Російська Федерація має суверенітет над цими територіями. Навпаки, з точки зору міжнародного права саме Україна є сувереном цих територій і вони є її невід’ємними складовими [20].

2.            Насильницький характер вторгнення збройних сил окуповуючої сторони. Наприкінці лютого — початку березня 2014 року перекинуті з Росії і кримських баз Чорноморського флоту РФ війська без розпізнавальних знаків окуповували Кримський півострів. Також було створено збройне формування з російських «козаків», яке називало себе «самооборона Криму». 23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг на якому було прийнято рішення не перераховувати у Київ податки, а міським головою проголошено громадянина Росії О. Чалого [21]. 25 лютого акції сепаратистів були проведені перед Кримським парламентом [22] В ніч на 27 лютого парламент та уряд Криму захопили невідомі бойовики і вивісили над ними прапор РФ [23]. Захоплення будівлі невідомими, однак, не завадило зібратися депутатам Верховної ради і ухвалити рішення про призначення референдуму щодо статусу Криму [24]. Того ж дня було захоплено аеропорт «Бельбек» у Севастополі, зупинено паромну переправу в Керчі. Майже одночасно розпочалося блокування російськими військовими без розпізнавальних знаків («зелені чоловічки», або «ввічливі люди») українських військових частин і об'єктів на півострові; було захоплено Сімферопольській аеропорт. Деякі з військових містечок були захоплені штурмом. Українські військові збройного опору не чинили, в багатьох випадках завдяки позиції своїх командирів, які, як виявилося пізніше, були заздалегідь завербовані російськими спецслужбами і невдовзі були прийняті на службу в окупаційну армію на керівні посади. 1 березня самопроголошений «голова Ради міністрів АР Крим» Сергій Аксьонов звернувся до Путіна з проханням посприяти у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму. У відповідь того ж дня Президент РФ Російський президент відправив до Ради Федерації пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати Державної думи 1 березня 2014 р. проголосували за введення російських військ на територію України, і в Крим зокрема. Починаючи з 1 березня російські війська починають масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських військових баз на території Криму, захоплення адміністративних приміщень, контроль транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об'єктів.

3.            Обов'язкове прийняття на себе функцій управління, встановлення своєї адміністрації на окупованій території. Після проголошення і проведення так званого «референдуму» 11 березня 2014 року Верховна Рада автономної республіки Крим і Севастопольська міська рада прийняли декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим [25] та міста Севастополя, згідно з якою у разі рішення народів Криму в результаті референдуму увійти до складу Російської Федерації, Крим буде оголошений суверенною республікою і саме в такому статусі звернеться до Російської Федерації з пропозицією про прийняття на основі відповідного міждержавного договору до складу Російської Федерації як нового суб'єкта Російської Федерації. Автономна республіка Крим перетворилась на самопроголошену Республіку Крим на чолі з прем'єр-міністром Аксьоновим, головою новоствореної «Державної Ради» самопроголошеної Республіки Крим В.А.Константинов та самопроголошеним, не обраним шляхом прямих виборів мером м. Севастополь, громадянином РФ О.М.Чалим.

16 березня 2014 року за рішенням Кримського парламенту був проведений референдум щодо статусу Криму. Призначення референдуму відбулося всупереч українському законодавству, що не передбачає місцевих референдумів, а для питань щодо зміни кордонів України вимагає всеукраїнський референдум. 18 березня 2014 року Президент Росії В. В. Путін, прем'єр-міністр самопроголошеної Республіки Крим голова «Державної Ради» самопроголошеної Республіки Крим та самопроголошений мер м. Севастополь підписали так званий «Договір про прийняття Криму до складу Росії» [26]. 20 березня договір був ратифікований Державною думою Російської Федерації, а 21 березня — Радою Федерації, і набрав чинності^. 11 квітня відповідні зміни були внесені до конституції Росії.

4.             Обов'язкова наявність держави-жертви. Українська сторона не визнала результатів «псевдо-референдуму» 16 березня 2014 р [27]. МЗС України направило ноту протесту щодо порушення повітряного простору України та недотримання угоди щодо перебування Чорноморського флоту Росії на військовій базі у Севастополі [28]. Верховна Рада України на засіданні 28 лютого ухвалила Постанову «Про Звернення Верховної Ради України до держав-гарантів відповідно до Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» [29], у якій вимагала від російської влади припинити «кроки, які мають ознаки зазіхань на державний суверенітет і територіальну цілісність України» та звернулося з вимогою до держав-підписантів Будапештського меморандуму вжити кроків щодо стабілізації ситуації в регіоні. Крім того, Верховна Рада звернулася до Ради безпеки ООН скликати позачергову сесію щодо події у Криму

5. Міжнародне визнання окупації. 27 березня 2014 Генеральна Асамблея ООН підтримала територіальну цілісність України, визнавши Крим і Севастополь її невід'ємними частинами [30]. Парламентською асамблеєю Ради Європи було прийнято Резолюцію 1988 (2014) «Останній розвиток подій в Україні: загроза функціонуванню демократичних інститутів», де «рішуче засуджується дозвіл парламенту Російської Федерації на використання військової сили в Україні, російську військову агресію і подальшу анексію Криму, що стало явним порушенням міжнародного права» [31].

 2 липня 2014 року Парламентська асамблея ОБСЄ прийняла резолюцію «Очевидне, грубе і невиправдане порушення гельсінських принципів Російською Федерацією» [32], в якій засудила «окупацію території України», виразила занепокоєність «наміром Росії висунути незаконні вимоги на східну частину України», закликала Російську Федерацію «припинити своє втручання в Україну» і у відносинах з Україною дотримуватись гельсінських принципів.

Окрім того, Верховна Рада України прийняла Закон України № 1207-VII від 15.04.2014 р. «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», де окупованими визнаються території Автономної Республіки Крим, міста Севастополь та  внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, а також повітряний простір над цими територіями [33].

Таким чином, ситуацію, що виникла на Кримському півострові, з точки зору міжнародного гуманітарного права можна визначити як тимчасову окупацію Російською Федерацією частини території України, а саме півострову Крим.

Це, в свою чергу, означає, що стаття 2, спільна для всіх чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р., сторонами яких є Україна і Російська Федерація, визначає, що Женевські конвенції застосовуються у всіх випадках часткової або повної окупації території держави – учасниці конвенцій, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. На ці території розповсюджується правовий режим окупації та дія всіх чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р., а Росія як держава – окупант має зобов'язання по захисту і дотриманню прав людини відповідно до положень четвертої Женевської конвенції 1949 р. – Конвенції про захист цивільного населення.

1.2.2. Порушення норм Женевської конвенції про поводження з військовополоненими (ст. ст. 84, 99, 102, 103)

З початком збройного конфлікту на Донбасі в засобах масової інформації та соціальних мережах неодноразово з’являлись повідомлення та фото і відео підтвердження жорстокого поводження, приниження гідності, знущань і вбивств військових Збройних сил України та добровольчих утворень, захоплених в полон, що є грубим порушенням Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 р [34].

Варто виділити окремо порушення Російською Федерацією норм Женевської конвенції 1949 року щодо судочинства над військовополоненими, їх прав та гарантій захисту.

Класичною у такому контексті виступає справа Надії Савченко. Очевидними є порушення низки норм Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Перш за все, згідно зі ст. 84 ЖК військовополоненого можуть судити виключно військові суди, якщо тільки законодавством держави, що утримує в полоні, не надається право цивільним судам здійснювати правосуддя щодо осіб, які належать до збройних сил цієї держави, за той самий злочин, у якому звинувачують військовополоненого.

Після викрадення і вивезення на територію РФ Надія Савченко перебувала під вартою в слідчому ізоляторі(СІЗО) міста Вороніж, потім відбувся розгляд її справи у Басманному суді м. Москви. Суд над Надією Савченко було призначено в Донецькому міському суді Ростовської області, а не у спеціалізованому військовому суді. До того ж, 12 грудня 2014 року Марк Фейгін, адвокат Савченко, повідомив, що захист Надії Савченко попросив Слідчий комітет Росії про призупинення кримінальної справи, зважаючи на її статус військовополоненої [35]. Але у визнанні її військовополоненою було відмовлено.

Частина 2 статті 84 ЖК передбачає надання загальновизнаних гарантій незалежності й неупередженості судової процедури для військовополонених, забезпечення підсудному прав і засобів захисту, передбачених в статті 105 цієї ж конвенції: право на кваліфікованого адвоката, вимогу виклику до суду свідків, можливість скористатись послугами перекладача. Надія Савченко неодноразово відмовлялася говорити з суддею Басманного суду російською мовою. Їй в свою чергу не надали перекладача, що є очевидним порушенням частини 1 статті 105 ЖК.

З боку Російської Федерації мали місце порушення і частини 3 цієї ж статті щодо вільного доступу захисника до обвинуваченого і можливості розмовляти з ним без свідків. Так, Адвокат Надії Савченко М. Полозов заявив, що він говорив з нею через скло в присутності 5 співробітників ФСВП, включаючи полковника [36].

У справі Надії Савченко очевидним є й порушення частини 2 статті 99 ЖК, згідно якої на військовополоненого не може чинитись ані моральний, ані фізичний тиск для того, щоб змусити визнати себе винним у проступку, в якому його звинувачують. Захисниками української льотчиці неодноразово повідомлялось про катування та обмеження законних прав ув’язненої: в СІЗО в неї вилучали особисті речі, вона не отримувала пошту, не мала можливості спілкуватись з іншими ув’язненими. Депутати Держдуми РФ пропонували Савченко визнати свою вину у скоєнні злочинів, у яких її звинувачують. Таким чином, вищеописані факти є підтвердженням не тільки морального, а й фізичного тиску на українську військову.

У відповідності зі статтею 103 судовий розгляд щодо військовополоненого має вестись з такою швидкістю, яку тільки допускають обставини, і таким чином, аби судовий процес починався щонайшвидше. Жоден військовополонений не повинен утримуватись у попередньому дотриманні. В жодному випадку це утримання не має перевищувати трьох місяців. Надія Савченко ж утримується в російських СІЗО з липня 2014 року, що складає більше, ніж півтора року і є порушенням статті 103 ЖК.

Статтею 102 ЖК вирок щодо військовополонених буде вважатись законним тільки у тому випадку, якщо його виносять ті ж суди і у тому ж порядку, які встановлені для осіб, що належать до складу збройних сил держави, яка утримує в полоні. Таким чином, будь-який вирок винесений в Донецькому міському суді Ростовської області чи у будь-якому іншому суді Російської федерації розглядається як винесений у невідповідній судовій установі, адже судовий розгляд справи військовополоненого має розглядатись у спеціалізованому військовому суді.

Таким чином, Надія Савченко  з точки зору міжнародного гуманітарного права може розглядатись виключно в статусі військовополоненої, оскільки вона є членом Збройних сил України, брала участь у військових діях, була незаконно затримана на території ЛНР та переправлена до Російської Федерації. На даний момент жодні спеціальні судові рішення щодо статусу Надії Савченко в РФ не виносились, а тому згідно зі ст. 45 ДП до ІІІ ЖК вона є військополоненим. А це, в свою чергу, означає, що всі процесуальні дії щодо неї заборонені. Пред’явлення обвинувачення та запобіжні заходи є незаконними. Норми Женевської конвенції про поводження з військовополоненими застосовуються щодо неї. Правова позиція Росії, що Савченко перетнула кордон з Росією без документів під виглядом біженки та була затримана в одному з населених пунктів для встановлення особи, не відповідає дійсності.

1.2.3. Порушення норм Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (ст. ст. 4, 64, 67, 68)

У декількох гучних політичних справах щодо українців, які розглядаються у судах Російської Федерації, також спостерігається порушення норм Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року [37].

Так, відповідно до частини 1 статті 4 цього міжнародно-правового документу до осіб, які перебувають під захистом Женевської конвенції, є особи, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є. У справі Сенцова- Кольченка українці виявились de facto позбавленими цього захисту, оскільки російська сторона вважає усіх чотирьох затриманих громадянами Росії. Самі вони це категорично заперечують, заявляючи, що є громадянами України. Аналогічна ситуація спостерігається й у справі Х. Джемільова.

Згідно зі ст. 64 ЖК кримінальне законодавство окупованої території залишається чинним, за винятком випадків, коли дія його скасовується або призупиняється окупаційною державою, якщо це законодавство становить загрозу безпеці окупаційної держави або є перешкодою виконання цієї Конвенції. Враховуючи згадане вище, та з огляду на необхідність забезпечення ефективного судочинства, суди окупованої території продовжуватимуть виконувати свої функції стосовно розгляду правопорушень, визначених цим законодавством. Це означає, що кримінальне України є чинним на території Криму і для мешканців півострову. Проте, аргументуючи свої протиправні дії щодо окупації та примусової анексії «возз’єднанням території Росії», Російська Федерація розглядає Кримський півострів як суб’єкт Російської Федерації і застосовує норми кримінального права Російської Федерації, що апріорі є порушенням Женевської конвенції.

Згідно зі статтею 67 ЖК суди повинні діяти лише відповідно до тих законодавчих положень, які були чинними до моменту скоєння правопорушення і які відповідають загальним принципам права, зокрема принципу відповідності покарання правопорушенню. У справі Сенцова-Кольченка були затримані громадяни України Геннадій Афанасьєв, Олександр Кольченко, Олег Сенцов та Олексій Чирній. Їх усіх звинуватили у злочинах, пов’язаних з «тероризмом» – у підпалі дверей офісу Російської громади Криму і вікна офісу партії «Єдина Росія», а також в приготуванні підриву пам’ятника Леніну та меморіалу Вічний вогонь у Сімферополі.

Важливим елементом справи «кримських терористів» є факт невідповідності висунутих звинувачень до складу інкримінованого злочину.

В офісі Російської громади Криму обгоріли двері, збиток – близько 400 євро; в офісі партії «Єдина Росія» обгоріло вікно – збиток близько 2600 євро. Актуальним є питання – чи можна підпали, що не призвели до тяжких наслідків, кваліфікувати як терористичні акти? За версією слідства, підпал був здійснений з умислом «залякати населення і вплинути на рішення органів влади». Саме це формулювання дозволило інкримінувати обвинуваченим терористичну діяльність. Звинувачення акцентувало увагу на тому, що в обох випадках підпали були здійснені в офісах організацій, в назвах яких присутні слова «російська» або «Росія» і на яких висіли російські прапори. Проте варто відзначити, що в квітні 2014 року на території Криму де-юре взагалі не існувало партії «Єдина Росія», а підпалений офіс належав Партії регіонів України. «Єдина Росія» жодного відношення до цього офісу не має, за цією адресою розташований колишній міський офіс Партії регіонів» [38].

Олег Сенцов був визнаний винним за усіма інкримінованими статтями: у створенні терористичного угрупування, скоєнні двох терористичних актів, приготуванні до скоєння двох терористичних актів, а також у двох епізодах незаконного обігу зброї та вибухових речовин. Рішенням суду Олег Сенцов був засуджений до 20 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Олександр Кольченко також був визнаний винним за усіма інкримінованими статтями: участь у терористичній групі і вчинення терористичного акту. Кольченко був засуджений до 10 років позбавлення волі в колонії суворого режиму . Вищевказані вироки є наявним доказом порушення частини 1 статті 68 ЖК щодо відповідності ступеня важкості скоєного правопорушення поракаранню.

Росією, як державою-окупантом, порушено і ч. 1 ст. 70 ЖК, відповідно до якої окупаційна держава не має права здійснювати арешт, переслідування або висувати обвинувачення проти осіб, що перебувають під захистом, за вчинки або переконання скоєні або виражені ними до початку окупації або протягом періоду її тимчасового припинення, за винятком випадків порушення законів або звичаїв війни. Яскравим тому підтвердженням є справа Хайсера Джемільова [39], який 2013 року смертельно поранив Ф. Едемова. Джемільов утримувався в Бахчисарайському СІЗО і після окупації Кримського півострову російською стороною почався повторний розгляд його справи у Краснодарському краї. Хайсер Джемільов є громадянином України, так як раніше відмовився від громадянства Російської Федерації. Тому згідно з вищевказаною нормою, а також ч. 3 ст. 12 Кримінального кодексу РФ [40], відповідно до якої іноземні громадяни, що скоїли злочин поза межами РФ несуть кримінальну відповідальність за російським законодавством тільки у випадку, якщо злочин спрямований проти інтересів РФ чи громадянина РФ, розгляд кримінальної справи Джемільова у суді Краснодарського краю є протиправним. Адже злочин було скоєно на території України громадянином України щодо громадянина України. Аналогічна ситуація спостерігається й у справі проукраїнських активістів, що брали участь у мітингах біля будівлі Верховної Ради АР Крим 26 лютого 2014 року, до окупації Кримського півострову Російською Федерацією.

Таким чином, російською стороною було порушено норми Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни щодо розповсюдження сфери дії і захисту цього міжнародного договору на політичних в’язнів, які є громадянами України, гарантування їх прав на справедливий розгляд справи і винесення вироку відповідно до ступеня важкості скоєного правопорушення покаранню.

2. Правові та політичні засоби вирішення проблеми політичних в’язнів

2.1. Доступність та ефективність правових засобів впливу на РФ

2.1.2. Міждержавна скарга в ЄСПЛ: тривалість процесу, висока ймовірність невиконання рішення

26 серпня 2015 року Україна направила до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) четвертий позов проти Росії. Однією з підстав цього позову стало порушення Росією права на правосуддя українських громадян, зокрема режисера Олега Сенцова, якого напередодні засудили в Росії до 20 років ув’язнення у виправній колонії суворого режиму. Суд у Росії визнав Олега Сенцова винним у створенні терористичного угрупування і керівництві ним, двох терористичних актах і підготовці ще одного, спробі придбання вибухових пристроїв та незаконному зберіганні вогнепальної зброї і боєприпасів. Ще одного українського активіста - Олександра Кольченка було визнано винним в участі в терористичному угрупуванні та співучасті в терористичному акті. Його засудили до 10 років позбавлення волі [41].

Згідно з заявою міністра закордонних справ П. Клімкіна у тюрмах РФ знаходиться 11 політичних в’язнів, які є громадянами України. До деяких з них відсутній навіть консульський доступ. Міністр також відзначив, що МЗС докладає однакових зусиль для звільнення усіх політв’язнів [42]. У четвертому позові України проти Росії зроблено акцент на масових порушеннях прав українців та політичних в’язнів, взятих в полон російською владою. Крім цього позову у провадженні ЄСПЛ вже перебувало три міждержавні справи «Україна проти Росії», які стосувалися, відповідно, анексії Росією Криму і конфлікту на Донбасі. У вересні 2015 року третій позов у справі Хайсера Джемілєва було відкликано у зв’язку з поданням ним індивідуальної скарги до ЄСПЛ. У загальному підсумку в ЄСПЛ лишилося три міждержавні скарги, направлені Україною.

  Міністр юстиції України П. Петренко зазначив, що за свою історію ЄСПЛ отримав лише 16 міждержавних позовів, з яких три від України. Він переконаний, що Україна отримає позитивні рішення ЄСПЛ з відповідною компенсацією, встановленням фактів, а також винних осіб серед вищого керівництва РФ, що були причетні до цих нелюдських порушень прав людини. Міністр зазначив, що вирок, винесений режисеру Сенцову, не відповідає міжнародним стандартам та правилам здорового глузду [43].  Росія, у свою чергу, заперечує звинувачення України у своїй причетності до конфлікту на Сході України. У 2014 році, за повідомленням прес-служби ЄСПЛ, Москва заявила перше клопотання про відкладення розгляду справ «Україна проти Росії». ЄСПЛ погодився продовжити строк подачі урядом РФ зауважень щодо прийнятності міждержавних заяв, поданих урядом України щодо Росії.

5 січня 2016 року міністр юстиції країни П. Петренко зазначив, що по жодному з позовів РФ досі не надала жодних пояснень щодо висунутих проти неї обвинувачень [44]. Розгляд позовів України в ЄСПЛ на прохання російської сторони перенесено на осінь цього року.

Урядовий уповноважений у справах ЄСПЛ Борис Бабін вважає, що Росія до останнього буде намагатися затягнути розгляд справ, поданих Україною. Він також зазначив, що Україна в свою чергу буде наполягати на необхідності прийняття термінових проміжних рішень, хоча б щодо початкового етапу цих справ. На його думку, результати розгляду цих справ можна очікувати через 2-5 років [45].

На думку колишнього представника України в Раді ООН з прав людини Володимира Василенка, Україна має великі шанси на перемогу в ЄСПЛ. Процесуальні та правові формальності можуть затягнути розгляд справ, однак українському уряду слід постійно надавати Суду нові матеріали, що засвідчують грубе порушення прав людини Росією. Це буде сприяти швидкому вирішенню справ [46]. 

Аркадій Бущенко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ), зауважив, що розгляд справ в ЄСПЛ може тривати роками. Особливо враховуючи, що уряд України об’єднав справи щодо анексії Криму та подій на Донбасі. Він також нагадав, що розгляд справи «Кіпр проти Туреччини» щодо виплати компенсації тривав 40 років. У справі «Грузія проти Росії» за заявою від березня 2007 року ЄСПЛ виніс рішення лише у липні 2014 року. Офіційний Тбілісі звинувачував Росію у незаконних арештах та масовій депортації під час антигрузинської кампанії 2006-2007 років. ЄСПЛ прийняв рішення на користь Грузії, однак до липня 2015 року сторони повинні були домовитися про виплату компенсації або про мирову угоду, чого зроблено не було. Тепер Грузія вимагає від Росії через той же ЄСПЛ 70 млн. євро [47].

Адвокат Маркіян Галабала вважає ЄСПЛ достатньо ефективним механізмом, однак внаслідок сильної перенавантаженості суд не справляється з тими об’ємами скарг, що надходять до нього щорічно. Тому, на його думку, не варто очікувати швидких рішень за позовами України до Росії [48].

14 грудня 2015 року Президент Росії В. Путін підписав закон, яким встановлюється право Конституційного суду визнавати неможливим виконання рішень міжнародних судів. Закон було розроблено на основі постанови Конституційного суду РФ, винесеної в липні 2015 року. Таким чином, Росія встановила для себе необов’язковий характер рішень ЄСПЛ. На практиці це означає, що орган влади, який захищає інтереси РФ у міжнародних судах, буде звертатися до Конституційного суду, який отримав право вирішувати, чи буде Росія виконувати рішення міждержавних органів з питань захисту прав і свобод людини. Конституційному суду дозволяється визнавати невиконуваними рішення міжнародних судів, в першу чергу ЄСПЛ, якщо вони суперечать Конституції РФ [49]. 

Відповідно до статті 46 Європейської конвенції з прав людини всі члени Ради Європи зобов’язані виконувати остаточні рішення суду. Однак, як зазначається у офіційній заяві, оголошеній Радою Європи 15 грудня 2015 року, Рада Європи зможе сформувати свою позицію щодо дотримання Росією взятих на себе зобов’язань лише після винесення ЄСПЛ конкретного рішення [50].

29 січня 2016 року голова ЄСПЛ Гвідо Раймонді зазначив на прес-конференції, що відмова держави від виконання всіх без виключення рішень ЄСПЛ приведе до виходу держави зі складу Ради Європи. Якщо національна система будь-якої держави не сприймає рішень ЄСПЛ, то така держава не може залишатися в структурі, для якої рішення суду є обов’язковими. Він також зазначив, що державам буває складно виконати рішення ЄСПЛ, однак випадки відкритої відмови поважати рішення суду можна перерахувати на пальцях [51].

Працівник апарату ЄСПЛ у розмові з журналістом німецького видання Deutsche Welle на умовах анонімності заявив, що після прийняття рішення Конституційним судом РФ рішення ЄСПЛ за позовами України фактично не мають шансів бути виконаними, навіть якщо такі рішення будуть прийняті на користь України. При цьому він підкреслив, що Росія створила юридичну базу для невиконання рішень ЄСПЛ [52].

Заступник міністра закордонних справ України з питань європейської інтеграції Олена Зеркаль зазначила у своєму нещодавньому інтерв’ю, що рішення російської влади про скасування примату міжнародного права говорить, зокрема, про намір протистояти Україні у відстоюванні своїх суверенних та комерційних інтересів [53].

У практиці ЄСПЛ був прецедент визнання вини держави, що підтримувала сепаратистів, у порушеннях прав людини, передбачених Європейською конвенцією з прав людини [54]. Однак, Україні потрібно розраховувати, що на прийняття рішення за позовами міжнародним судам зазвичай потрібно від двох до десяти років. В рамках ЄСПЛ цей процес в середньому займає 2 роки щодо індивідуальних скарг. Очевидно, що консолідована претензія України вимагатиме ретельного доказування кожного факту, що означає складність провадження та тривалі строки розгляду справи. До того ж, Україні вже зараз слід готувати солідну доказову базу, щоб належним чином обґрунтувати розмір компенсації. 

Власне найбільші труднощі для України будуть, швидше за все, пов’язані не з тим, щоб виграти справи проти Росії, а з виконанням судових рішень та виплатою відповідних грошових компенсацій. Досі були відсутні дієві механізми, за допомогою яких можна було б добиватися від національних урядів виконання рішень, винесених ЄСПЛ. Однак, 30 вересня 2015 року Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію «Виконання рішень Європейського суду з прав людини», у якій прописано нові методи тиску на держави, що порушують свої міжнародно-правові зобов’язання, не виконуючи рішення ЄСПЛ. Йдеться, зокрема, про застосування статті 46 Європейської конвенції з прав людини, відповідно до якої Комітет міністрів РЄ може звернутися до ЄСПЛ з питанням щодо дотримання державою зобов’язання виконувати всі рішення суду. Якщо суд встановить порушення державою цього зобов’язання, КМ має право визначити спосіб покарання держави-порушниці та застосувати більш жорсткі санкції, аж до виключення такої держави з Ради Європи [55].

Крім того, як показує справа ЮКОСА, суд зрештою суттєво зменшує суму претензій позивачів. Зокрема, за позовом, у якому акціонери вимагали відшкодування у сумі 98 млрд. євро, ЄСПЛ присудив їм компенсацію у розмірі 1,86 млрд. євро. Відповідно до щорічного звіту Комітету міністрів Ради Європи про виконання рішень ЄСПЛ Росія у 2014 році зайняла перше місце серед держав-членів РЄ щодо невиплати компенсацій за рішеннями суду. Росії також належить першість за показником середньої тривалості виконання рішень ЄСПЛ, що складає 9,7 років. Крім того, РФ займає третє місце за кількістю невиконаних рішень ЄСПЛ (після Італії та Туреччини) [56]. Таким чином, очікувати що Росія добровільно та швидко виконає рішення ЄСПЛ у справах за позовами України не доводиться. Виконання рішень у справах «Україна проти Росії» ускладнюється політичною складовою, що лежить в основі цих позовів. 

У випадку з міждержавними позовами України проти Росії та величезною кількістю індивідуальних скарг, поданих у зв’язку з анексією Криму та конфліктом на Донбасі, ЄСПЛ вперше постав перед серйозною проблемою застосування Європейської конвенції з прав людини у ситуації триваючого збройного конфлікту. Рішення, що будуть прийняті судом, будуть мати надзвичайно важливе значення для прецедентною практики ЄСПЛ.

2.4.       Політичний тиск як єдиний наразі доступний засіб впливу на status quo

2.1.2. Проблема притягнення до відповідальності за порушення Женевських конвенцій: невизнання порушником існування МЗК, недоступність інституційних механізмів притягнення до відповідальності

Основним проблемним аспектом залучення Росії до міжнародно-правової відповідальності є договірна правова природа юрисдикції існуючих міжнародних судових установ. Втім, наразі Україна власноручно створює додаткові перешкоди для здійснення правосуддя над особами, винними у анексії Криму та злочинах, вчинених у ході збройного конфлікту на Донбасі. Такий підхід керівництва держави лише надає Росії додаткові аргументи для звинувачення України у подвійних стандартах. Україні слід зайняти однозначну та жорстку позицію щодо розслідування порушень Женевських конвенцій та притягнення винних осіб до відповідальності. Це, в першу чергу, в інтересах самої України і лише потім – міжнародного співтовариства. Триваючий збройний конфлікт є достатньою підставою для відмови від надмірної обережності у встановленні вини конкретних осіб.

Як зазначає М. Гнатовський, президент Європейського комітету проти тортур, визнання стану міжнародного збройного конфлікту між Росією та Україною є питанням факту, не потребує будь-яких додаткових заяв, а визнання чи невизнання цього факту з боку воюючих держав не впливає на кваліфікацію самого конфлікту. Якщо держава здійснює ефективний контроль над антиурядовими озброєними угрупуваннями в іншій державі, то така держава повинна нести міжнародну відповідальність за всі дії цих озброєних угрупувань та буде вважатися стороною міжнародного збройного конфлікту. При цьому необов’язково збройні сили контролюючої держави повинні брати безпосередню участь у конфлікті. Війна Росії проти України є яскравим прикладом здійснення такого ефективного контролю [57].

Human Rights Watch вважає, що згідно з нормами міжнародного права,  Росія є окупаційною державою  в  Криму, починаючи щонайменше з кінця лютого 2014 року, і оцінює її дії відповідно до норм міжнародного гуманітарного права про окупацію. Росія є окупаційною державою, оскільки вона здійснює фактичний контроль над Кримом без згоди уряду України і за відсутності юридично визнаної передачі суверенітету Росії. Референдум, проведений місцевою владою без санкції уряду України та без широкого визнання міжнародною спільнотою, а також односторонні дії Росії після цього референдуму не можуть вважатися такими, що відповідають критеріям міжнародного права щодо передачі суверенітету, шляхом якої стан військової окупації вважався б припиненим [58].

17 березня 2015 року Верховна Рада України прийняла постанову, якою визнала тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей [59]. На думку О. Мережка, прийняття цієї постанови матиме серйозні юридичні та політичні наслідки. По суті це означає, що до цих територій продовжує застосовуватися не лише право України, але й міжнародне гуманітарне право, в першу чергу, Женевські конвенції 1949 року, зокрема, Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни. Ця Конвенція застосовується навіть у тому випадку, коли одна зі сторін міжнародного збройного конфлікту не визнає стану війни. Одним із основних моментів цієї Конвенції є те, що вона визначає статус тимчасово окупованої території. Таким чином, Росія як держава-окупант зобов’язана за допомогою всіх наявних у неї засобів постачати цивільне населення на окупованій нею території України продовольством та санітарними матеріалами (ст. 55 Женевської Конвенції). Всю відповідальність за гуманітарну ситуацію на окупованій території Донбасу несе РФ [60].

Після анексії Криму Росія неодноразово здійснювала переслідування кримських татар, незаконні арешти та обшуки, викрадення людей, вбивства та замахи на вбивства, що зрештою призвело до великої кількості біженців серед представників цієї етнічної групи. При цьому Женевська конвенція забороняє жорстоке поводження з цивільним населенням окупованої країни, а тим більше – його знищення. Крім посягань на людське життя, Росії можна інкримінувати й інші злочини, такі як заволодіння чужим майном на анексованій території, фальсифікація виборів, утискання прав і свобод журналістів, масове знищення вільної преси, позбавлення ліцензії десятка кримських ЗМІ, що були вимушені припинити своє існування. Відповідно до статті 52 Женевської Конвенції забороняються також будь-які заходи, спрямовані на те, щоб викликати безробіття чи обмежити можливість роботи для працівників на окупованій території, з метою змусити їх працювати на державу-окупанта.

Проблема притягнення Росії до відповідальності за порушення норм міжнародного гуманітарного права полягає у тому, що вона досі не ратифікувала підписаний нею ще у 2000 році Римський статут [61].

Микола Гнатовський зазначає, що Україна визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, яка охоплює всі події збройного конфлікту на нашій території, що почався з окупації Росією АРК і продовжився у Донецький та Луганській областях. Це визнання юрисдикції не має крайньої дати, відкликати його чи поставити під сумнів не вийде. Відкладання ратифікації Римського статуту через бажання захистити Україну та її захисників від спроб зловживання міжнародним кримінальним правосуддям з боку антиукраїнських сил не мають реальних підстав. Міжнародні злочини, які вже відбулись, відбуваються чи будуть відбуватись під час збройного конфлікту на території України, вже повністю потрапили під юрисдикцію МКС, незалежно від громадянства тих, хто їх вчинив. Ратифікація Римського статуту не додає Міжнародному кримінальному суду жодних прав щодо України чи її громадян – все це уже сталося. Усі обов’язки Україна на себе вже взяла, включно з обов’язком співпрацювати з МКС щодо всіх злочинів на її території.

Наразі ідея заборонити ратифікувати Статут МКС не просто суперечитиме зобов’язанням України за Угодою про асоціацію з ЄС – вона суперечитиме елементарній логіці та лише створить ґрунт для того, щоб недоброзичливці України спекулювали на нібито її небажанні притягати до відповідальності винних у найтяжчих міжнародних злочинах [62].

11 грудня заступник генерального прокурора України Віталій Касько заявив, що «наразі Офісом Прокурора МКС досліджуються обставини в рамках заяви Верховної Ради України від 4 лютого 2015 року № 145-VIII «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян», переданої до Суду 8 вересня 2015 року міністром закордонних справ України Павлом Клімкіним».

Як пояснив Касько, разом із зазначеною заявою до Офісу Прокурора МКС передано зібрані Генпрокуратурою на виконання вказаної постанови українського парламенту матеріали та доказову базу, які містять, зокрема, відомості про злочини проти людяності та воєнні злочини, які вчиняються на сході України та в Криму, в тому числі щодо обставин окупації півострову. Він уточнив, що Міжнародний кримінальний суд не досліджує анексію Криму Росією в окремому провадженні.

Касько наголосив, що наразі Офісом Прокурора МКС проводиться процедура попереднього вивчення ситуації відповідно до вказаної заяви Верховної Ради України та отриманих від української сторони матеріалів. Строк цієї процедури не обмежений часовими рамками.

У свою чергу, речник Міжнародного кримінального суду Фаді Ель Абдалла заявив, що МКС не може відкрити за зверненням України кримінальну справу стосовно незаконної анексії Криму Росією. За його словами, з 2017 року МКС може отримати нову функцію - розглядати справи, пов’язані з актами агресії, серед яких - анексія. Навіть якщо відповідна поправка до статуту буде ратифікована, Україна навряд чи зможе звернутися до МКС після завершення процедури, оскільки поправка не матиме зворотної сили [63].

У зв’язку з цим М. Гнатовський зауважує, що ніхто не знає, де зупиниться агресор, адже держава, яка починає агресивні дії, рідко зупиняється на чомусь одному. Тому він припускає, що після того, як МКС отримає юрисдикцію щодо злочину агресії, можна буде говорити про триваючу агресію, пов’язану з анексією іноземної території. 

На думку В. Василенка, доктора юридичних наук, екс-судді Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії, притягнути до відповідальності російських очільників, які активно беруть участь у діяльності проти України, у практичному плані нереально. В політичному плані – це має сенс. Він також наголошує га тому, що Міжнародний кримінальний суд – це не панацея, яка вирішує всі питання. Міжнародний кримінальний суд в найкращому випадку може розглядати і буде розглядати справи лише щодо найвищого керівництва тієї чи іншої держави, яка задіяна у вчиненні злочинів. Що стосується середньої і нижчої ланки посадовців, військовослужбовців – то їх має притягати до відповідальності держава, яка постраждала, і на національному рівні. Кримінальний кодекс України передбачає покарання за воєнні злочини і злочини проти людяності. Саме Україна повинна притягати цих осіб, які вчиняють такі злочини, до відповідальності на основі свого національного законодавства [64].

На думку Сімона Папуашвілі, голови грузинської коаліції «За міжнародний суд» та колишнього Урядового Уповноваженого Грузії в Європейському суді, досвід Грузії і України схожий в тому, що є безліч чуток мовляв, українська сторона вчинила багато злочинів. Але наразі не знайдено якихось істотних доказів або знайдено дуже малу кількість інформації про злочини з української сторони. Він вважає що для України було б більш вигідною стратегією не чинити, як грузинський уряд, а активно розслідувати злочини та організовувати правосуддя, переслідувати винних у злочинах так, як цього вимагають міжнародні зобов’язання. Україні необхідно ратифікувати Римський Статут, зробивши відповідні поправки до ст. 124 Конституції України. Крім того, є дуже високий шанс, що злочин агресії буде інтерпретовано Судом як тривалий акт, який складався з цілого ряду епізодів, які переходять з одного в інший. І, можливо, ці епізоди будуть продовжуватися і після ратифікації, і після набрання чинності протоколом у 2017 році, а Суд зможе ініціювати розслідування проти агресії.

У свою чергу Олександра Делеменчук, координатор міжнародних програм ГО «Центр громадянських свобод» зазначає, що Україна повторює помилки минулого, помилки, які зробила Грузія. Нічого не було надано грузинською стороною субстантивного до Міжнародного кримінального суду. Усі докази збирали неурядові організації. Зараз відбувається все те ж саме. Подачу інформації, доказів в Гаагу по першій декларації Верховною Радою щодо подій на Майдані Незалежності для офісу прокурора МКС забезпечили неурядові організації [65].

Amnesty International в Україні закликає президента України Петра Порошенка «проявити політичну волю та вжити всіх необхідних заходів для якомога швидшої ратифікації Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС)». Про це йдеться у відкритому листі організації до президента України [66].

Ратифікація Римського статуту – одне з ключових зобов’язань України перед європейською спільнотою та чи не єдина можливість розслідувати злочини проти людяності та військові злочини на Донбасі. Відповідні зміни повинні бути внесені до статті 124 Конституції України щодо визнання положень Римського статуту. Наразі процес заблокований, а в запропонованій реформі системи правосуддя ратифікація Римського статуту відкладається на три роки без пояснення причин. Без ратифікації Римського статуту Україна не має права самостійно передавати ситуацію на розгляд МКС. У випадку визнання юрисдикції Україна може лише сподіватися на ініціативу прокурора МКС щодо розгляду якоїсь конкретної справи. При цьому слід розуміти, що МКС буде вести розслідування лише щодо досить обмеженого кола осіб. Тому Україна не повинна плекати особливих надій з приводу того, що МКС вирішить долю усіх осіб, причетних до анексії Криму чи збройного конфлікту на Донбасі. Відповідні розслідування повинні вестися в першу чергу на національному рівні. А для цього необхідно реформувати національну судову систему та розпочинати судові провадження щодо осіб, винних у найтяжчих злочинах. Росія повинна понести відповідальність за порушення гуманітарного права з боку місцевої влади так званих ДНР та ЛНР та підконтрольних їй сил, адже вона зобов’язана попереджувати такі порушення та переслідувати їх у судовому порядку. МКС володіє комплементарною юрисдикцією, а тому величезний тягар з розслідування залишається за національними судами. Розгляд справи у МКС є недешевим задоволенням. Крім того, винесення вироку може затягнутися на довгі роки.

Фактично Україна добровільно відмовляється від можливості притягнути до відповідальності ініціаторів та учасників російської агресії на Донбасі. А таких можливостей в нашої держави не так вже й багато, враховуючи договірно-правову природу більшості міжнародних судових інституцій та активний супротив Росії визнавати себе зобов’язаною до виконання винесених ними рішень.

Позитивним сигналом для України може слугувати той факт, що 27 січня 2016 року МКС прийняв рішення щодо початку розслідування злочинів, вчинених у Південній Осетії у період з 1 липня по 10 жовтня 2008 року. Палата досудового розслідування МКС постановила, що існують серйозні підстави вважати, що у випадку з Грузією мали місце злочини, що належать до юрисдикції МКС. Серед можливих злочинів називаються злочини проти людяності, такі як вбивства, насильницьке переміщення населення і переслідування, а також військові злочини, зокрема, атаки на цивільне населення, свавільні вбивства, свідомі атаки на миротворців, знищення майна та грабежі, що мали місце під час міжнародного збройного конфлікту. Крім того, Палата дійшла висновку про відсутність будь-яких перешкод для розгляду справ, що можуть надійти до МКС у зв’язку з розслідуванням [67]. 

2.3.1. Здійснення впливу через міжнародні організації, тиск на РФ через треті держави (приклад – діяльність США із визволення своїх громадян в Ірані за відсутності дипломатичних відносин)

Висловлюється цілком слушна думка стосовно того, що змусити Російську Федерацію відпустити українських громадян з політичного полону можливо виключно за належного втручання міжнародних спостерігачів та організацій.

Розповсюдження інформації стосовно політичних в’язнів у Російській Федерації здійснюється різними каналами, зокрема через кампанію #LetMyPeopleGo, започатковану українськими організаціями EuromaidanSOS та Центром громадянських свобод. Мета кампанії полягає у поширенні інформації про громадян України, які незаконно тримаються на території РФ, а також щодо громадян інших держав, ув’язнених у Росії за політичними мотивами, зокрема через підтримку України та публічні демонстрації проти російської агресії в Україні [68].

Робились спроби здійснити політичний тиск на Російську Федерацію з метою змусити її звільнити одного із політичних в’язнів – Надію Савченко – шляхом використання механізмів Ради Європи. Зокрема, президент Парламентської асамблеї Ради Європи Анн Брассер зверталась до Російської Федерації в особі спікера Держдуми Сергія Наришкіна із закликом сприяти негайному звільненню члена української делегації в ПАРЄ Надію Савченко, щоб гарантувати її приїзд на відкриття зимової сесії Асамблеї у минулому році [69]. 

Зокрема, відповідно до статті 15 Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи “під час сесій Консультативної асамблеї представники в Асамблеї та їхні заступники, незалежно від того, чи є вони членами парламенту чи ні, користуються...на території всіх інших-держав-членів, імунітетом від арешту та кримінального переслідування” [70]. Те ж саме читаємо і у статті 3 Протоколу до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи від 06.11.1952 року [71]. Разом з тим стаття 9 та стаття 11 Генеральної угоди розповсюджують функціональний імунітет виключно на ті діяння, що були вчинені представниками держав-членів в Асамблеї при виконанні ними їх службових обов’язків [70].

Відповідно до інформації, наданої Слідчим комітетом РФ, підстав для застосування по відношенню до Надії Савченко положень щодо наявності у неї функціонального імунітету від арешту і судового переслідування не було, виходячи з того, що інкриміновані їй злочини та відповідні дії правоохоронців щодо її затримання відбулись до набуття нею статусу делегата у ПАРЄ [72].

В рамках Ради Європи була виголошена низка заяв та було прийнято декілька резолюцій, спрямованих на заклики Російської Федерації до звільнення громадян України, зокрема, серед них: Резолюція 2063 (2015) “Розгляд скасування раніше затверджених повноважень делегації Російської Федерації (відповідно до пункту 16 Резолюції 2034 (2015)” (п.8.4. - заклик звільнити, з негайним вступом в дію, Надію Савченко і дозволити їй повернутися в Україну; п.8.5. – заклик звільнити всіх полонених, зокрема, цивільних осіб, включаючи полонених, що утримуються в Російській Федерації...) [73]; Заява Президента ПАРЄ від 25 серпня 2015 року щодо затримання у Російській Федерації Олега Сєнцова і Олександра Кольченка (“ув’язнення О. Сєнцова і О. Кольченка у зв’язку зі звинуваченнями у тероризмі, на 20 і 10 років, відповідно, є явно надмірними та викликають занепокоєння стосовно поваги з боку Російської Федерації до стандартів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод”) [74].

Заклики щодо звільнення українських громадян з політичного полону Російської Федерації робляться і з боку Парламентської асамблеї Організації з безпеки і співробітництва в Європі. Зокрема, з нещодавнього, за результатами 24 щорічної сесії Парламентської Асамблеї ОБСЄ (5-9 липня 2015 року) була прийнята Гельсінська декларація та низка протоколів, серед яких Резолюція “Про викрадених і незаконно утримуваних у Російській Федерації українських громадян”. Цим документом ПА ОБСЄ засудила викрадення українських громадян з території України, незаконний трансфер через україно-російський кордон та подальше затримання на території Російської Федерації. В п.13 зазначається заклик до суворого дотримання з боку РФ норм та принципів міжнародного права, принципів та зобов’язань ОБСЄ, положень Мінських домовленостей та щодо негайного звільнення громадян України [75].

В рамках Європейського Союзу 30 квітня 2015 року Європейський Парламент ухвалив Резолюцію 2015/2663(RSP) щодо справи Надії Савченко, наголошуючи на тому, що Савченко є депутатом Верховної Ради України та членом делегації України у ПАРЄ та посилаючись на Резолюцію ПАРЄ 2034(2015) щодо її негайного звільнення та поваги до її парламентського імунітету як члену української делегації в ПАРЄ та на зобов’язання Російської Федерації за Мінськими домовленостями [76].

25 червня 2015 року був схвалений текст резолюції 2067 (2015) “Зниклі особи під час конфлікту в Україні”, якою Парламентська асамблея Ради Європи “закликає владу Російської Федерації звільнити всіх ув’язнених, незаконно захоплених на території України” (п.9.1.) [77].

10 вересня 2015 року Європейський Парламент ухвалив спеціальну резолюцію щодо Росії, насамперед, щодо справ Естона Кохвера, Олега Сєнцова та Олександра Кольченка, де у п.4 рішуче засуджується “незаконне ув’язнення Олега Сєнцова та Олександра Кольченка” та робиться заклик до Російської Федерації “негайно їх звільнити та забезпечити їхнє безпечне повернення в Україну, негайно розслідувати, ефективно та неупереджено, випадки тортур, відповідно до тверджень відповідачів та свідків у справі, що було заперечено прокурором під час судового процесу, а також провести розслідування відкритим для міжнародних спостерігачів”. У п.5 Європейський Парламент “закликає до звільнення всіх незаконно затриманих громадян, включаючи Надію Савченко, відповідно до погодженого “Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей” та зобов’язання звільнити всіх заручників та затриманих осіб, причетних до конфлікту в Україні”. Позитивним моментом даної резолюції є також положення, в якому Європейський Парламент закликає Раду ЄС “затвердити спільний для ЄС список посадовців, відповідальних за викрадення, незаконне утримання та засудження...Надії Савченко, Олега Сєнцова та Олександра Кольченка, накласти та імплементувати загальноєесівські візові обмеження стосовно цих посадовців та заморозити будь-які фінансові активи, якими вони, чи члени їхньої родини, можуть володіти в межах Європейського Союзу” [78].

4 лютого 2016 року стало тією значимою датою, коли все відчутнішим стає політичний тиск на Російську Федерацію з боку міжнародних організацій, зокрема Європейського Союзу. Так, на пленарній сесії Європейського парламенту був прийнятий проект резолюції 2016/2556(RSP) “Про ситуацію з правами людини в Криму, зокрема кримських татар”, фактично, згідно з якою зняття з Росії санкцій ЄС стане можливим лише після відновлення контролю України над Кримом. В контексті політичних в’язнів важливим є п. 14, де підтверджується “вимога негайно звільнити Олега Сєнцова та Олександра Кольченка та гарантувати їхнє безпечне повернення до України, а також припинити політично мотивовані переслідування громадських активістів та їх незаконний трансфер до Росії й, більш того, примусове надання російського громадянства”. Також була висловлена пропозиція звернутися до Ради Європейського Союзу із проханням підготувати черговий пакет санкцій проти Російської Федерації [79].

Заяви щодо звільнення українських громадян із полону Російської Федерації лунають і зі сторони третіх держав. Так,  Франція висловилась стосовно об’єднання зусиль світових держав з ціллю визволення Савченко та інших полонених [80].

В ситуації із політичними в’язнями правові механізми не працюють. Сумніви, звичайно, виникають і стосовно політичного тиску, оскільки висловлюються думки про те, що навіть рішення міжнародних організацій не змусять РФ звільнити українських громадян. Винятком можуть стати політичні торги, зокрема, стосовно відновлення права голосу РФ у ПАРЄ та представництва РФ у її керівних органах, чого вона була позбавлена відповідною резолюцією у квітні 2014 році через анексію Криму, та до сих пір не відновленого. Санкції ПАРЄ щодо РФ були двічі продовжені. У зв’язку з цим російська делегація відмовилась від участі у цьогорічній зимовій сесії ПАРЄ, відповідно до прийнятих рішень обох палат російського парламенту [81, 82, 83]. З часом подібні дії з боку міжнародних організацій можуть призвести до так званої політичної блокади та ізоляції Російської Федерації. 

2.3.2. «Обмін полоненими» - прямий тиск з метою видачі українських громадян в обмін на затриманих російських військових (приклад – участь Франції в обміні полонених з метою визволення свого громадянина, незаконно затриманого расистськими режимом у ПАР)

Доволі часто практикується процедура обміну полоненими між сторонами, що знаходяться у стані конфлікту. Так, на слуху нещодавний обмін полоненими між Іраном та США - Іран відпустив чотирьох ув’язнених американських громадян, у відповідь на що США звільнили сім іранських громадян, а також відкликали з Інтерполу запити на затримання та зняли обвинувачення щодо чотирнадцяти іранців [84].

Заслуговує на увагу також справа Альбертіні, французького волонтера, затриманого та ув’язненого у Південно-Африканській Республіці у 1987 році. Обмін полоненими відбувався за участі Анголи, Франції, Нідерландів та Південно-Африканської Республіки після місяців переговорів. Підписавши домовленість, президент ПАР Пітер Бота висловив надію, що дана угода “слугуватиме поштовхом для усіх регіональних лідерів  вирішувати спори шляхом переговорів”. Відповідно до заяв уряду ПАР, саме в їхніх інтересах було звільнити Альбертіні для того, щоб покращити відносини із Францією [85, 86, 87].

Питання обміну полоненими між Україною і Російською Федерацією було чітко закріплене у Мінських домовленостях, зокрема у “Комплексі заходів щодо виконання Мінських угод” – “забезпечити звільнення і обмін всіх заручників і незаконно утримуваних осіб на основі принципу “всіх на всіх”. Цей процес має бути завершений найпізніше на п’ятий день після відводу важкого озброєння” [88]. Крім того, зовсім нещодавно, до Парламентської асамблеї Ради Європи надійшла заява №601 (Doc.13967) від 26 січня 2016 року “Обмін полоненими між Україною та Російською Федерацією: шляхи вирішення”. У Заяві наголошується на тому, що Президент України та Президент Російської Федерації на прес-конференціях 17 грудня 2015 року та 14 січня 2016 року публічно висловили готовність здійснити обмін політичними в’язнями на виконання Розділу 6 Мінських угод від 12 лютого 2015 року [89]. Делегати ПАРЄ підписали вищезазначену декларацію, надаючи Генеральному секретарю  Ради Європи Турбйорну Ягланду мандат на забезпечення діалогу між Президентами України та Російської Федерації щодо обміну полоненими без посередників [90].

Крім того, в рамках першого засідання Тристоронньої контактної групи в Мінську, що відбулось 13 січня 2016 році особливу увагу було приділено питанню повернення українських громадян з полону. Речниця представника України на переговорах Леоніда Кучми Дарка Оліфер зазначила, що “за ініціативою України всі сторони дійшли взаємної згоди найближчим часом звільнити більше 50 осіб з обох сторін, - в першу чергу, поранених, важко хворих та жінок” [91,92]. Так, зі слів Уповноваженої Президента з мирного врегулювання на окупованому Донбасі Ірини Геращенко, процес обміну відбуватиметься спочатку зі списку із 25 українців, яких піддають тортурам у полоні, які мають проблеми зі здоров’ям та яким були поставлені тяжкі діагнози [93]. 

До слова, керівник Центру звільнення полонених ГО “Офіцерський корпус” Володимир Рубан зазначив, що сторони прийняли модель обміну полоненими “два на два”: обмін двох російських офіцерів Александрова та Єрофеєва на українських громадян Сєнцова та Кольченка, але після оголошення рішення суду у справах Александрова та Єрофеєва. Варто зауважити, що Україна запропонувала інший варіант обміну – двох російських офіцерів на Надію Савченко, але поки на це немає політичної волі Російської Федерації [94].

Таким чином, певні зрушення у питанні обміну полоненими між Україною та Російською Федерацією мають місце, при цьому суттєва роль залежатиме від політичної волі сторін конфлікту, зокрема Російської Федерації, яку допоки не стримують санкції, що застосовуються від імені усього міжнародного співтовариства. Але варто зауважити, що нові резолюції органів міжнародних організацій, в тому числі і стосовно питання обміну полоненими, гостро ставлять питання дотримання Російською Федерацією її міжнародно-правових зобов’язань.

ВИСНОВКИ

Для легітимізації анексії Кримського півострову й участі російських військових у збройному конфлікті на Донбасі влада Російської Федерації застосовує пропаганду. Одним з її проявів стало відкриття очевидно сфабрикованих кримінальних справ проти українців зі звинуваченням в таких злочинах, як тероризм, маові вбивства, шпигунство. Жертвами таких переслідувань стають невинні люди. З метою залякування прокотилась і хвиля переслідувань та утиснень основних прав людини на території анексованого Кримського півострову. До того, Російська Федерація використовує українців як заручників, спекулюючи темою їх можливого звільнення.

На даний момент відомо про перебування близько 30 політичних в’язнів та в’язнів сумління на території Росії, проте їх кількість може бути більшою. Для всіх кримінальних справ характерними є нез’ясовані обставини затримання чи викрадення таких осіб, відмова російської сторони у наданні належного юридичного та дипломатичного захисту, ізоляція затриманих від контактів з близькими і родичами, застосування фізичного і психологічного насилля, відсутність достатньої доказової бази та невідповідність звинувачень інкримінованим злочинам. Обов’язковою є наявність політичного елементу. Російською стороною порушуються фундаментальні права людини: порушено право на справедливий суд, принципу недискримінації, принципу пропорційності.

Російською стороною порушуються й норми Женевських конвенцій про поводження з військовополоненими та про заист цивільного населення під час війни. На даний момент жодні спеціальні судові рішення щодо статусу Надії Савченко в РФ не виносились, а тому згідно зі ст. 45 ДП до ІІІ ЖК вона є військополоненим. А це, в свою чергу, означає, що всі процесуальні дії щодо неї заборонені. Пред’явлення обвинувачення та запобіжні заходи є незаконними. Грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного права відзначились і ряд інших гучних справ проти українців (справа Кримських терористів, справа Джемільова та інші).

На превеликий жаль, Російська Федерація не має політичної волі для звільнення українських політичних в’язнів. Для вирішення цієї складної ситуації та порятунки життя та здоров’я невинних людей українською стороною необхідно застосувати комплексний підхід. Україна має застосувати як політичний, так і правовий інструментарій на міжнародному і національному рівні. До того ж, міжнародна спільнота активно підтримує нашу державу. Про це свідчить ряд резолюцій, прийнятих в рамках діяльності Ради Європи, ОБСЄ, ЄС. Україна подала позов до Європейського суду з прав людини проти Росії на підставі порушення права на правосуддя українських громадян. Проте, розгляд справи в Європейському суді може затягнутись. Під питанням знаходиться й виконання Росією рішення цієї міжнародної інституції.  Проблема притягнення Росії до відповідальності за порушення норм міжнародного гуманітарного права полягає у тому, що вона досі не ратифікувала підписаний нею ще у 2000 році Римський статут. Україна також ще не ратифікувала цей важливий міжнародно-правовий документ, але 2015 року визнала юрисдикції Міжнародного кримінального суду. До того ж, Кримінальний кодекс України передбачає покарання за воєнні злочини і злочини проти людяності. Саме Україна повинна притягати цих осіб, які вчиняють такі злочини, до відповідальності на основі свого національного законодавства.

Не менш важливим є й постійний політичний та економічний тиск та засудження дій владних органів РФ з боку міжнародних організацій, України як держави-жертви, продовження застосування чи збільшення санкції. Прикладами можуть стати політичні торги, зокрема, стосовно відновлення права голосу РФ у ПАРЄ та представництва РФ у її керівних органах, обмін полоненими відповідно до Мінських домовленостей.

Список використаних джерел

1. Запитання та відповіді [Електронний ресурс] // Amnesty International Ukraine. – Режим доступу: http://amnesty.org.ua/who_we_are/faq/#q7

2. Сенцов – в’язень сумління, а Савченко – лише політв’язень – Алексєєва [Електронний ресурс] // Радіо Свобода. – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/26580150.html

3. Резолюція ПАРЄ №1900 (2012) «Визначення  поняття  «політичні в’язні» [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/mpz/docs/1564_rez_1900.htm

 4. Права людини в Україні [Електронний ресурс] //  Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. – Режим доступу: http://www.khpg.org/index.php?id=1384001187

5. Євромайдан SOS [Електронний ресурс] // База перевірених організацій та волонтерів. – Режим доступу: http://4army.com.ua/volunteer/yevromajdan-sos/

6. Правовий контроль Україна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://p-control.com.ua/

7. Українсько-Російські Відносини На Фоні Конфлікту На Сході України: Політичні В'язні Та Мінські Угоди [Електронний ресурс] // Київський діалог. – Режим доступу: http://www.kiev-dialogue.org/uk/zaxodi.html

8. Справи “в’язнів Кремля” вперше зібрано під однією обкладинкою [Електронний ресурс] // Український погляд. – Режим доступу: http://ukrpohliad.org/news/spravy-v-yazniv-kremlya-vpershe-zibrano-pid-odniyeyu-obkladynkoyu.html

 9. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004

10. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_043

11. Ukrainians Illegally Detained in Russia [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Міністерства закордонних справ України. – Режим доступу: http://mfa.gov.ua/en/page/open/id/4177

12. Суд відхилив матеріали захисту Савченко через українську мову [Електронний ресурс] // Українська правда. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2016/02/1/7097427/

13. European Parliament resolution on the case of Nadiya Savchenko – www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?type=MOTION&reference=P8-RC‑2015‑0406&language=EN

14.Фулей Т.І. Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів. – 2-ге вид. випр., допов. – К., 2015. – 208 с.

 15. Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): [монографія] / С. П. Погребняк. – Х.: Право, 2008. – 240 с.

 16. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/page14

 17. Про практику призначення судами кримінального покарання [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-03

18. 28 в’язнів Кремля [Електронний ресурс] // Київський діалог. – Режим доступу: http://www.kiev-dialogue.org/uk/zaxodi.html

19. Convention (IV) respecting the Laws and Customs of War on Land and its annex: Regulations concerning the Laws and Customs of War on Land. The Hague, 18 October 1907 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.icrc.org/applic/ihl/ihl.nsf/52d68d14de6160e0c12563da005fdb1b/1d1726425f6955aec125641e0038bfd6

20. Кориневич А.О. Застосування міжнародного гуманітарного права до збройного конфлікту на території України/ А.О. Кориневич. – О.: Фенікс, 2015. – С. 20-21

21. У Севастополі мітингувальники обрали нового мера - росіянина, і відмовилися платити податки Києву [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.newsru.ua/ukraine/23feb2014/chalogo.html

22. "Кримський фронт" і "казакі" блокують Верховну Раду Криму з вимогою незалежності АРК [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/103202

23. У Сімферополі невідомі бойовики захопили парламент та уряд Криму і вивісили над ними прапор РФ [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://tyzhden.ua/News/103358

24. Депутати ВР Криму призначили референдум щодо статусу автономії [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://tyzhden.ua/News/103490

25. Декларация о независимости Автономной Республики Крым и города Севастополя [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.crimea.ua/news/11_03_2014_1

26. Договор между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kremlin.ru/events/president/news/20605

27. Україна ніколи не визнає анексію Криму Росією – Яценюк [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.unian.ua/politics/906384-ukrajina-nikoli-ne-viznae-aneksiyu-krimu-rosieyu-yatsenyuk.html

28. МЗС України висловило протест у зв’язку з діями російської сторони в Криму [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.unian.ua/politics/891369-mzs-ukrajini-vislovilo-protest-u-zvyazku-z-diyami-rosiyskoji-storoni-v-krimu.html

29. Постанова Верховної Ради України від 28.02.2014 №831-18 «Про Звернення Верховної Ради України до держав-гарантів відповідно до Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/831-vii

30. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 27.03.2014 року №68/262 «Територіальна цілісність України» Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://daccess-dds ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N13/455/19/PDF/N1345519.pdf?OpenElement

31. Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи  1988 (2014) «Останній розвиток подій в Україні: загроза функціонуванню демократичних інститутів» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/mpz/docs/1925_rez_1988_(2014).htm

32. Бакинская декларация и резолюции, принятые Парламентской ассамблеей ОБСЕ на двадцать третьей ежегодной сессии. Баку, 28 июня — 2 июля 2014 года [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.oscepa.org/documents/all-documents/annual-sessions/2014-baku/declaration-2/2540-2014-baku-declaration-eng/file

33. Закон України № 1207-VII від 15.04.2014 р. «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1207-18/print1438692345873623

34. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_153

35. Савченко думає про голодування. Захист просить призупинити справу року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2014/12/12/7051852/

36. Савченко в інституті психіатрії катують - адвокат [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2014/10/17/7041127

37. Конвенція про захист цивільного населення під час війни [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_154

38. Звіт: Справа «кримських терористів» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.odfoundation.eu/a/6840,zvit-sprava-krimskih-teroristiv

39. У Росії сьогодні починають розгляд справи проти сина Джемілєва 1996 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.rbc.ua/ukr/news/rossii-segodnya-nachinayut-rassmotrenie-dela-1429000891.html

40. Уголовный кодекс Российской Федерации от 13.06.1996 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakonbase.ru/ugolovnyj-kodeks/

41. Україна направила четвертий позов до ЄСПЛ проти Росії [Електронний  ресурс]. - 26 серпня 2015. - Режим  доступу: http://www.bbc.com/ukrainian/news_in_brief/2015/08/150826_ak_ukraine_court_human_rights.

42. Климкин: Россия удерживает 11 украинских политзаключённых [Электронный  ресурс]. - 4 августа 2015. - Режим  доступа: http://rus.newsru.ua/ukraine/04aug2015/11polit.html

43. Петренко: Украина отправила в Евросуд по правам человека четвертый иск против России [Электронный  ресурс]. - 26 августа 2015. – Режим доступа: http://gordonua.com/news/politics/petrenko-ukraina-podala-v-evrosud-po-pravam-cheloveka-chetvertyy-isk-protiv-rossii-95675.html.

44. Украинцы подали в Европейский суд по правам человека около 700 исков против РФ [Электронный  ресурс]. - 5 января 2016. – Режим доступа: http://www.dialog.ua/news/75721_1452028870.

45. ЕСПЧ снова отложил иски Украины против РФ по Крыму и Донбассу [Электронный  ресурс]. - 29 сентября 2015. - Режим доступа: http://www.pravda.com.ua/rus/news/2015/09/29/7082996/

46. Час суда. Каковы шансы победить Россию в Европейском суде по правам человека [Электронный  ресурс]. - 02.09.2015. - Режим доступа: https://focus.ua/country/336469/

47. Украина против России: тяжбы на долгие годы [Электронный  ресурс]. - 3 августа 2015. - Режим доступа: http://www.bbc.com/russian/international/2015/08/150803_ukraine_russia_court_cases

48. Иски Украины против РФ в Европейский суд по правам человека. Мнение адвоката [Электронный  ресурс]. - 21.01.2016. - РИА Новости Украина. - Режим доступа: http://rian.com.ua/interview/20160121/1003935431.html.

49. Федеральный конституционный закон от 14.12.2015 № 7-ФКЗ «О внесении изменений в Федеральный конституционный закон «О Конституционном Суде Российской Федерации» [Электронный  ресурс]. - Режим доступа: http://publication.pravo.gov.ru/Document/View/0001201512150010?index=0&rangeSize=1.

50. Бушуев М. Россия будет исполнять решения ЕСПЧ факультативно: что это значит [Электронный  ресурс]. - 15.12.2015. - Режим доступа: http://www.dw.com/ru/%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B8%D1%8F%D0%B1%D1%83%D0%B4%D0%B5%D1%82%D0%B8%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%8C%D1%80%D0%B5%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%8F%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%87%D1%84%D0%B0%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D1%87%D1%82%D0%BE%D1%8D%D1%82%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B8%D1%82/a-18919287

51. Глава Европейского суда по правам человека: Страна не может оставаться в Совете Европы и не выполнять решения ЕСПЧ [Электронный  ресурс]. - 29 января 2016. - Режим доступа: http://gordonua.com/news/worldnews/glava-evropeyskogo-suda-po-pravam-chelovekasovetevropy117666.html.

[1] DW: У Украины мало шансов выиграть миллиарды у России [Электронный  ресурс]. - 01.10.2015. - Режим доступа: http://baltnews.lv/news/20151001/1014571697.html.

52. DW: У Украины мало шансов выиграть миллиарды у России [Электронный  ресурс]. - 01.10.2015. - Режим доступа: http://baltnews.lv/news/20151001/1014571697.html

53. Кравченко В. Какие иски против России подаст Украина? [Электронный  ресурс]. - 01.02.2016. - Режим доступа: http://inosmi.ru/politic/20160201/235229391.html.

54. Ilascu and Others vs. Moldova and Russia, 2004 [Електронний  ресурс]. - Режим доступу: http://humanrightshouse.org/Articles/6039.html.

55. Resolution 2075 (2015) Implementation of judgments of the European Court of Human Rights [Електронний  ресурс]. - Режим доступу:  http://assembly.coe.int/nw/xml/XRef/Xref-XML2HTML-en.asp?fileid=22197&lang=en.

56. Рябошапка В. Ходорковский уже добился от России выплат. А мы? [Электронный  ресурс]. - Режим доступа: http://www.tochno.media/rus/story/smozhet_li_ukraina_vybit_iz_rossii_kompensatsiyu_za_anneksiyu_kryma_i_chasti_donbassa_i_kogda_eto_proizoydet-1432817084/.

57. Николай Гнатовский: Не обязательно объявлять войну России [Электронный  ресурс]. - 27 января 2015. – Режим доступа: http://podrobnosti.ua/1013170-nikolaj-gnatovskij-ne-objazatelno-objavljat-vojnu-rossii.html.

58. Нехтування правами людини. Зловживання у Криму [Електронний  ресурс]. – 17 листопада 2014. – Режим доступу: https://www.hrw.org/node/267953.

59. Постанова ВРУ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» від 17.03.2015 № 254-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254-viii.

60. Мережко А. Россия как государство-оккупант [Электронный  ресурс]. - 18 марта 2015. – Режим доступа: http://ru.tsn.ua/blogi/themes/politics/rossiya-kak-okkupiruyuschaya-derzhava-416180.html.

61. Женевская конвенция. Как осудить Россию за военные преступления? [Электронный  ресурс]. - 01.12.2015. – Режим доступа: http://obektivka.in.ua/%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BD%D1%86%D1%8B%D0%B2%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%B5/%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%8F%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%86%D0%B8%D1%8F%D0%BA%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%83%D0%B4%D0%B8%D1%82%D1%8C%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81/.

62. Гнатовський М. Відтермінування членства у суді в Гаазі шкідливе для України [Електронний  ресурс]. - 31 грудня 2015. – Режим доступу: http://humanrights.org.ua/material/vidterminuvannja_chlenstva_u_sudi_v_gaazi_shkidlive_dlja_ukrajini.

63. Міжнародний трибунал не може порушити справу щодо анексії Криму Росією [Електронний  ресурс]. - 12.12.2015. - Режим доступу: http://www.unian.ua/society/1210377-mijnarodniy-tribunal-ne-moje-vidkriti-spravu-pro-aneksiji-krimu-rosieyu.html.

64. Ваннек Л. Воєнні злочини Росії в Україні повинен розслідувати Міжнародний кримінальний суд – суддя Василенко [Електронний  ресурс]. - 29.04.2015. – Режим доступу:  http://www.radiosvoboda.org/content/article/26985697.html.

65. Мирний М. Досвід Грузії: чи варто Україні боятися Гааги? [Електронний  ресурс]. - 22 квітня 2015. – Режим доступу: http://humanrights.org.ua/material/dosvid_gruziji_chi_potribno_ukrajini_bojatis_mizhnarodnogo_kriminalnogo_sudu.

66. Amnesty International закликає Порошенка докласти зусиль до ратифікації Римського статуту [Електронний  ресурс]. - 19.01.2016. - Режим доступу: http://ua.krymr.com/content/news/27497347.html.

67. Press Release : ICC Pre-Trial Chamber I authorises the Prosecutor to open an investigation into the situation in Georgia [Електронний  ресурс]. - 27.01.2016. - Режим доступу: https://www.icc-cpi.int/en_menus/icc/press%20and%20media/press%20releases/Pages/pr1183.aspx.

68. LetMyPeopleGo: free Ukrainian political hostages illegally jailed in Russia, 2015/05/29 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://euromaidanpress.com/2015/05/29/letmypeoplego-ukrainian-political-hostages-in-russia/#arvlbdata

69. PACE President asks for help in securing Ukrainian pilot Nadiya Savchenko’s release, 2015/01/21 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.assembly.coe.int/nw/xml/News/News-View-EN.asp?newsid=5378&lang=2&cat=15

70. Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи від 02.09.1949 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_019

71. Протокол до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи від 06.11.1952 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_020

72. Следственные комитет России: Савченко не подпадает под иммунитет ПАСЕ, 2015/03/30 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.krymr.mobi/a/news/26928571.html

73. Resolution 2063 (2015) Consideration of the annulment of the previously ratified credentials of the delegation of the Russian Federation (follow-up to paragraph 16 of Resolution 2034 (2015)) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://assembly.coe.int/nw/xml/XRef/Xref-XML2HTML-en.asp?fileid=21956&lang=en

74. PACE President deplores sentencing in Russia of Sentsov and Kolchenko, 2015/08/25 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://assembly.coe.int/nw/xml/News/News-View-en.asp?newsid=5742&lang=2

75. Resolution on abducted and illegally detained Ukrainian citizens in the Russian Federation / OSCE PA [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.oscepa.org/meetings/annual-sessions/2015-annual-session-helsinki/2015-helsinki-final-declaration/2291-16

76. European Parliament resolution on the case of Nadiya Savchenko (2015/2663(RSP)) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?pubRef=-//EP//TEXT+MOTION+P8-RC-2015-0406+0+DOC+XML+V0//EN

77. Резолюція 2067 (2015) “Зниклі особи під час конфлікту в Україні” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/articles/2015/06/25/7035273/

78. Резолюція Європейського Парламенту щодо Росії, насамперед, щодо справ Естона Кохвера, Олега Сєнцова та Олександра Кольченка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://comeuroint.rada.gov.ua/news/main_news/72656.html

79. European Parliament resolution on the human rights situation in Crimea in particular of the Crimean Tatars (2016/2556(RSP)): joint motion for a resolution [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?type=MOTION&reference=P8-RC-2016-0173&language=EN

80. PACE on situation in Ukraine: Crisis provoked by Russia  / UNIAN Information Agency, 2014/04/22 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unian.info/politics/1070297-pace-on-situation-in-ukraine-crisis-provoked-by-russia.html

81. Міжнародні організації не вплинуть на рішення Путіна щодо звільнення Савченко, – юрист, 2016/01/26 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://24tv.ua/mizhnarodni_organizatsiyi_ne_vplinut_na_rishennya_putina_shhodo_zvilnennya_savchenko__yurist_n535992

82. Russia refuses to go to PACE session / UNIAN Information Agency, 2016/01/18 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unian.info/politics/1239038-russia-refuses-to-go-to-pace-session-media.html

83. Russia refuses to go to PACE session without “prospects” for full participation / UNIAN Information Agency, 2015/12/23 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unian.info/world/1220656-russia-refuses-to-go-to-pace-session-without-prospects-for-full-participation.html

84. США могут ввести новые санкции против Ирана за испытание ракеты, 2016/01/16 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ria.ru/world/20160116/1360749936.html

85. Clabourne W. Three-way prisoner exchange announced by South Africa / The Washington Post, 1987/09/06 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.washingtonpost.com/archive/politics/1987/09/06/three-way-prisoner-exchange-announced-by-south-africa/c01ea1b1-a1ff-4f73-97ab-4e713ba2efd3/

86. Ollivier J-Y. The hidden side of the Albertini Affair, 2012/11/16  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jeanyvesollivier.com/eng/2012/11/16/the-hidden-side-of-the-albertini-affair/

87. Parks M. Major Southern Africa Prisoner Exchange Scheduled / Los Angeles Times, 1987/09/06 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://articles.latimes.com/1987-09-06/news/mn-6289_1_south-africa

88. “Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод” – повний офіційний текст домовленостей щодо Донбасу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/politika/kompleks-zahodiv-schodo-vikonannya-minskih-ugod-povniy-oficiyniy-tekst-domovlenostey-schodo-donbasu-408901.html

89. Exchange of captives between Ukraine and the Russian Federation: the way to resolve: written declaration No. 601 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://assembly.coe.int/nw/xml/XRef/X2H-Xref-ViewPDF.asp?FileID=22430&lang=en

90. PACE urges Poroshenko, Putin to discuss exchange of captives without intermediaries / UKRINFORM, 2016/01/27 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrinform.net/rubric-politics/1954859-pace-urges-poroshenko-putin-to-discuss-exchange-of-captives-without-intermediaries.html

91. У Мінську домовилися про обмін полоненими / ВВС Україна, 2016/01/13 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bbc.com/ukrainian/politics/2016/01/160113_minsk_upd_sx

92. Контактна група у Мінську домовилася про звільнення понад 50 полонених з обох сторін [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dw.com/uk/контактна-група-у-мінську-домовилася-про-звільнення-понад-50-полонених-з-обох-сторін/a-18976472

93. Украина готова на компромиссы, чтобы разблокировать обмен пленными, - Геращенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.depo.ua/rus/war/ukrayina-gotova-na-kompromisi-shchob-rozblokuvati-obmin-polonenimi--02022016133400

94. Russia agrees to swap Sentsov, Kolchenko for captured Russian GRU officers / UNIAN Information Agency, 2016/01/15 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unian.info/society/1237140-russia-agrees-to-swap-sentsov-kolchenko-for-captured-russian-gru-officers.html