Основними законами, обіймання посад за якими вимагає наявність юридичної освіти є наступні нормативні акти:
- Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 із змінами та доповненнями, відповідно до статті 64 якого: "На посаду судді може бути рекомендований громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який маєвищу юридичну освіту …";
- Закон України "Про Конституційний Суд України" від 16.10.1996 із змінами та доповненнями, відповідно до статті 16 якого: "Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, …";
- Закон України "Про прокуратуру" від 5.11.1991 із змінами та доповненнями, відповідно до статті 46 якого: "Прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, …";
- Закон України "Про нотаріат" від 2.09.1993 із змінами та доповненнями, відповідно до статті 3 якого: "Нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, …";
- Закон України "Про адвокатуру" від 19.12.1992 із змінами та доповненнями, відповідно до статті 2 якого: "Адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, …";
- Закон України "Про аудиторську діяльність" від 22.04.1993 із змінами та доповненнями, відповідно до статті 10 якого: "Право на отримання сертифіката мають фізичні особи, які мають вищу економічну або юридичну освіту, …";
- Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 15.05.1992 із змінами та доповненнями, відповідно до статті 3-1 якого: "Якщо інше не передбачено цим Законом, арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) може бути призначено фізичну особу - суб'єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну або економічну освіту, …".
Таким чином, законодавство України є одноманітним у формулюванні вимоги щодо наявності вищої юридичної освіти. Натомість поняття "вища юридична освіта" у законодавстві України не визначене. Подібною є ситуація в інших державах світу, законодавство яких, так само як і в Україні, регулює лише додаткові вимоги для осіб, що претендують на отримання дозволу (ліцензії) про право здійснювати професійну діяльність. Наприклад, для отримання ліцензії про право здійснювати адвокатську діяльність встановлюється обов’язкове складання відповідного кваліфікаційного іспиту.
Користуючись цією ситуацією деякі державні та суспільні органи України неправомірно звужують обсяг поняття "вища юридична освіта", зазначаючи лише певні спеціальності за якими здійснюється підготовка юристів в Україні. Так, у розділі 2 Порядку складання кваліфікаційних іспитів у регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури, затвердженого протоколом Вища кваліфікаційна комісія адвокатури від 1 жовтня 1999 року, зазначається, що: "Документом, який підтверджує наявність вищої юридичної освіти, визнається диплом вищого учбового закладу III - IV рівня акредитації за спеціальністю "Правознавство", "Правоохоронна діяльність" з присвоєнням кваліфікації "спеціаліст" або "магістр". Виходячи з цього, у розумінні Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури особи, які отримали вищу освіту за спеціальністю "міжнародне право" не є особами з "вищою юридичною освітою".
Разом з тим, жодна держава світу ні за змістом, ні за формальними ознаками не ставить під сумнів юридичний характер вищої освіти за спеціальністю "міжнародне право" та право осіб, що її здобули, претендувати на посади, які потребують юридичної освіти. З огляду на це, рідкістю є потреба у спеціальних нормативних актах, присвячених цьому очевидному питанню. З наявної інформації, до прийняття нормативного акту відповідного змісту вдалась лише Республіка Білорусь, відповідно до постанови Міністерства юстиції якої від 23 лютого 2004 року № 4 "Про деякі вимоги до осіб, які претендують на посади судді, державного нотаріуса, а також здобувачам спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення адвокатської, приватної нотаріальної діяльності, діяльності з надання юридичних послуг і з розповсюдження правової інформації" під вищою юридичною освітою слід розуміти вищу освіту, одержану за спеціальностями "Правознавство", "Міжнародне право", "Державна безпека", "Митна справа".
Важливо відзначити, що в актах законодавства України вища юридична освіта фігурує як фаховий критерій для посад, безпосередньо пов’язаних із зовнішньою політикою державою, що, таким чином, потребують власне міжнародно-правових знань. Так, у Положенні про урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 року № 784, до урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини висуваються такі вимоги: "Уповноваженою особою призначається особа, яка є громадянином України, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш як три роки, володіє однією з офіційних мов Ради Європи" (пункт 3). Отже, якщо вважати, що міжнародно-правова освіта не є вищою юридичною, то слід прийняти висновок, що на посаду, якнайтісніше пов’язану з міжнародним правом, не можна призначати юриста-міжнародника.
Те саме стосується вимог до потенційного судді зазначеного міжнародного суду від України. Пункт 5 Порядку проведення конкурсу з добору кандидатів для обрання суддею Європейського суду з прав людини від України, затвердженого Указом Президента від 1 листопада 2007 року № 1043/2007, вимагає від суддів лише повної вищої юридичної освіти та трирічного стажу роботи в галузі права. Очевидно хибним буде висновок, що до органу, який виносить рішення винятково на основі міжнародного права, Україна не може запропонувати фахівців у цій особливій юридичній сфері.
При розгляді питання про належність освіти у сфері міжнародного права до юридичної необхідно також враховувати, що науковці, які підготували та захистили дисертаційні дослідження у сфері міжнародного права, отримують наукові ступені кандидата та доктора юридичних наук за спеціальністю "12.00.11 – міжнародне право" (якщо дослідження виконане у сфері міжнародного публічного права або європейського права) або за спеціальністю "12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право" (якщо дослідження виконане у сфері міжнародного приватного права).
Попри теоретичні відмінності національної та міжнародної правової сфери, обидві висувають до фахівця схожий набір професійних вимог: уміння роботи з юридичними текстами, системність та особливий стиль мислення, володіння специфічною термінологією тощо. Якщо в теорії межа між двома правовими системами доволі чітка, на практиці відрізнити міжнародно-правові питання від національно-правових часом може бути неможливим. Серед численних прикладів можна зокрема навести вирішення господарського спору на основі Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу (1980 р.), оскарження дій податкових органів на підставі конвенції про уникнення подвійного оподаткування, визначення дотримання норм ГАТТ/СОТ при прийнятті того чи іншого національного правового акту, питання правильного застосування українськими судами рішень Європейського суду з прав людини, що визнані в Україною обов’язковим джерелом національного законодавства тощо. Таким чином, спроби штучного виключення юристів-міжнародників із юридичного фаху йдуть всупереч вимогам сьогодення.
З огляду на викладене, очевидно, що особи, які отримали вищу освіту за спеціальністю "міжнародне право" (кваліфікації "юрист-міжнародних", "фахівець з міжнародного права", "спеціаліст з міжнародного права", "магістр міжнародного права"), мають вищу юридичну освіту.
Окремо слід зазначити, що відповідно до діючих стандартів вищої освіти "міжнародне право" становить окремий напрям та спеціальність. Так, відповідно до Переліку напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2006 р. N 1719, "міжнародне право" є окремим напрямом підготовки в галузі знань "міжнародні відносини", а "правознавство" та "правоохоронна діяльність" є окремими напрямами підготовки в галузі знань "право". Відповідно до Переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. N 787, "міжнародне право" є окремою спеціальністю в галузі знань "міжнародні відносини", а "правознавство" та "правоохоронна діяльність" є окремими спеціальностями в галузі знань "право".
Беручи до уваги вищезазначене вбачаємо наступні можливі шляхи вирішення цієї ситуації:
- Структура та характер вищезазначених переліків напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах, затверджених Кабінетом Міністрів України, передбачає наявність виносок задля уточнення певних освітньо-кваліфікаційних рівнів чи включення одних освітньо-кваліфікаційних рівнів до інших. Так виноска "*" у Переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. N 787, має значення "Спеціальності, за якими здійснюється підготовка професіоналів за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра з присвоєнням кваліфікації вчителя або викладача вищого навчального закладу, за умови виконання психолого-педагогічної, методичної та практичної програми підготовки відповідно до галузевого стандарту педагогічної освіти". Іншими словами, спеціальності позначені такою виноскою отримують додаткову кваліфікацію з іншої галузі знань.
Виходячи з цього, можна було б позначити спеціальності "міжнародне право" у Переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. N 787, виноскою "*****" (оскільки виноска "****" вже існує) наступного змісту: "Спеціальності, за якими здійснюється підготовка професіоналів за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра з присвоєнням кваліфікації правознавство" або "Спеціальності, підготовка професіоналів за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра яких прирівнюється до підготовки в галузі знань право". І, відповідно, позначити напрям підготовки "міжнародне право" у Переліку напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2006 р. N 1719, виноскою "***" (оскільки виноска "**" вже існує) наступного змісту: "Напрями, за якими передбачається підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнем спеціаліста, магістра з присвоєнням кваліфікації правознавство" або "Напрями, підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра яких прирівнюється до підготовки в галузі знань право".
- Іншим варіантом є прийняття закону з приблизною назвою "Про деякі вимоги до осіб, які претендують на посади судді, нотаріуса, прокурора, адвоката, аудитора та інші посада, щодо яких законодавством передбачена обов’язкова наявність вищої юридичної освіти". При цьому цей закон має складатись з наступних частин: перелік законів, якими встановлюється вимога щодо наявності вищої юридичної освіти; визначення юридичної освіти; та орієнтовний перелік спеціальностей та напрямів за якими здійснюється підготовка фахівців з вищою юридичної освітою (або делегування Кабінету Міністрів України повноваження встановити орієнтовний чи обов’язковий перелік таких спеціальностей та напрямів).
